— Глибокий колодязь, — сказав він. — Опоряджений рукою людини. Дайте ліхтарика!
Присвічуючи ліхтариком, Урсу побачив на прямовисних стінах металеві ручки, наче сходи, що вели в глибину. Тоді попросив камінь і, нахилившись вухом до отвору, кинув його. Подумки рахував, поки почув якийсь плескіт.
— На глибині метрів з тридцять — вода, — повідомив крем’язень. — Треба спуститися.
Віктор і Лучія обв’язали його мотузкою за пояс, погодили обов’язкову систему необхідних сигналів. Урсу почав спускатися. Надійні металеві ручки, забиті в камінь, вели аж до води. Він устромив руку в воду і понишпорив там. Коли вода дійшла йому до ліктя, пальці наткнулися на якесь кільце. Може, сходи ведуть ще нижче? І вхід там? А якщо це дощова й тала вода?.. Дощі й сніги були завжди… Отже, вхід не міг бути нижче рівня води, а тільки вище нього, десь там, куди вода не сягає.
Урсу почав підніматися, шукаючи ліхтариком якусь заглибину чи щілину в стінах колодязя. Знайшов її метрів за п’ятнадцять вище, тобто на півдорозі; вона була в стіні навпроти металевих сходів. Щілину важко одразу помітити, бо вона замаскована, з першого погляду її можна було прийняти за пляму або за видовжену тінь. Урсу протиснувся в неї, ступнув раз, вдруге і побачив, що щілина розширюється, перетворюючись на підземний коридор. Він ступив ще крок у цей коридор і тієї ж миті відчув щось рухливе, непевне під ногами. Інстинктивно рвонувся назад. І саме вчасно. Величезний камінь з оглушливим гуркотом звалився йому до ніг. Камінь мав розвалити голову незваному гостеві. Хоч смерть була за крок від нього, Урсу радісно вигукнув. Тепер він цілком певний! Отже, це справді дорога до замку. Хіба не сказав передбачливий логофет наприкінці свого хитромудрого документа: «І ся треба стерегти від небезпек біля кожних воріт»? Отже, вони прибули до перших воріт Замку двох хрестів!
Відновивши в пам’яті старовинний текст, Урсу пригадав: «Дорога спускається, піднімається також, потім прямо веде». Так указував логофет дорогу після того, як стріла знайде вхід. Отже, ця дорога — небезпечна. Це пастка, здатна примусити замовкнути навіки того, хто не знає таємниці. Справжня дорога — через щілину праворуч і вгору… Хлопець роздумував недовго… Він знову скинув, так само, як і в Вултурештах, мотузку і рушив, тягнучи ноги по кам’яній підлозі, через нішу, що вела вгору. Але вже за кілька метрів налякано зупинився. Він стояв на камені, що, ніби платформа, висів над безоднею. Кинутий камінь лише через багато секунд досяг першої перешкоди. Бр-р! Урсу повернув промінь ліхтарика і неподалік від входу в заглибину помітив металеву драбину, рідну сестру тієї, якою він спустився в колодязь. Такі самі ручки, така сама відстань між ними. Східці вели ніби нагору, але не прямо, а трохи вбік. Тепер усе ясно! Підземна дорога вела в гори попід кам’яною гривою, яку він подолав. Щоб переконатися в цьому, він поліз металевими східцями і через десять-дванадцять метрів опинився в просторому приміщенні. Обставлене воно кам’яними лавами, висіченими в стінах скелі. Ніби старовинна почекальня…
Урсу не гаяв часу. Він пішов назад, легко уникаючи небезпек, знову обв’язався мотузкою і піднявся на поверхню. Черешняки чекали його, згоряючи від нетерплячки й хвилювання. Він швидко переповів їм про свої відкриття. Дуже точно намалював вхід, позначивши небезпечні місця, можливі перешкоди, і майже до сантиметра вказав відстань. Це був урочистий момент, у тиші чувся тільки голос Урсу, який просив Віктора взяти на себе керівництво експедицією, а йому, Урсу, довірити ар’єргард. Крем’язень найкраще знав, скільки відваги, скільки самопожертви, відповідальності, впевненості і рішучості приховувалося під скромним виглядом трохи сором’язливого черешняка, якого він пропонував у провідники. Всіх охопила радість, мовчазна радість, яка піднімалася з глибини душі. Черешняки рушили до Замку двох хрестів!
Дуже точні вказівки Урсу допомогли юним дослідникам дістатися до почекальні без будь-яких пригод. Віктор угорі, а Урсу в колодязі, біля початку підземного входу, наглядали за спуском кожного, використовуючи подвійну систему мотузок, що допомогло уникнути якихось можливих небезпек. Віктор не любив прикрих випадковостей, тож просив Урсу провести кожного в почекальню. Останнім спустився він, забравши решту багажу.
У просторому кам’яному приміщенні Віктор попросив усіх засвітити ліхтарики. Потужне світло осяяло всі закутки. Через кілька хвилин Віктор вимкнув свого ліхтарика, решта зробили те саме.