— У нас є запасні батареї? — спитав він.
— Дванадцять штук, — відповіла Лучія. — По комплекту на кожен ліхтарик.
У мисливські ліхтарики входило по дві круглі батареї.
— Ти боїшся, що нам може не вистачити? — поцікавився Дан.
— Невідомо, скільки тягнеться цей тунель, — відповів Віктор. — Він може бути дуже довгим. У мене така думка, що тунель веде за гори. Бо замок може бути тільки по той бік гір.
— Ого-го! — здригнувся Дан. — А який же дідько проклав його такого довгого? Хто? Коли?
— Вода, любий мій, — пояснила Лучія. — Тунель — не що інше, як підземне русло річки. Хтось прорубався сюди згори і перетворив його на шлях сполучення. Оце і вся загадка!
— Оце і вся загадка! — повторив Віктор дуже повільно, майже по складах. — Ти правду казала, Лучіє, коли стверджувала, що дорога до замку може йти тільки долиною, річищем. Але ми не подумали про підземне річище.
— Як могла проникнути сюди дівчина в білому? — спитав Тік. — Звідки вона дізналася про цей вхід? Нічого не розумію…
— У цей вхід ніхто не проникав уже сотні років, — відповів Віктор. — Тут нема жодного свіжого сліду. Не сюдою пройшла дівчина в білому.
— А це означає, що до замку є ще один вхід, — зробила висновок Марія.
— Абсолютно точно! — підтримав її Віктор. — Є ще один вхід, він відкритий, здається мені, теж недавно. Тудою і пройшла дівчина. Хто міг відкрити той вхід? І чому приховує секрет? Досить дивна вся ця історія… Її міг би пояснити…
— Хто? — нетерпляче підскочив Тік.
— Я ще не певен, Тіку. Це лише підозра. Але якщо підтвердиться… Може, ми з’ясуємо це краще дорогою… Пильнуймо!
Останні Вікторові слова були сигналом рушати. Черешняки приготувалися, перевірили ліхтарики, підвелися з лав. Вони готові! Колона утворилася сама собою. За Віктором виступав Тік із надзвичайно розумним Цомбі, слідом Марія, потім Дан, за ним Лучія. Останнім ішов Урсу з величезним рюкзаком за плечима.
Віктор зайшов у підземний коридор, присвічуючи собі ліхтариком. Коридор був рівний, досить високий і не дуже стрімкий. Вони могли йти по ньому не пригинаючись і не повертаючись боком.
Дошкуляло тільки одне — протяг у тунелі, холодний і пронизливий протяг. Вони ступали назустріч йому, намагаючись іти швидше, напружуючи думки. Невдовзі до слуху шістьох лицарів-визволителів долинув якийсь незвичайний гуркіт.
— Так, ніби десь неподалік буря! — сказав Віктор.
— Або обвал! — злякалася Марія.
Вони пройшли ще трохи, і шум став виразніший. Це був гострий, аж оглушливий металевий свист, ніби там стояло якесь чудовисько.
— Увага! — вигукнув Віктор. — Я думаю, що ми наближаємося до дверей… Ні! До воріт! — пригадав він. — Це вони викликають шум.
І справді, через кілька хвилин ходи промінь ліхтарика вперся в металеві ворота, що заступили шлях. Оглушливо свистів потік повітря, що проривався через дірку посередині воріт. Може, хтось зумисне зробив це металеве чудовисько, щоб лякати непроханих гостей? Це була одна з небезпек, про які нагадував логофет, — цього разу психологічна.
— Остерігаймося небезпек біля кожних воріт! — нагадала Лучія, дарма що всі добре пам’ятали цю засторогу.
Урсу негайно опинився біля Віктора. Він дістав палицю і штовхнув. Але ворота навіть не поворухнулися.
— Може, вони замкнені? — спитав Урсу.
— Не думаю! — відповів Віктор. — Тоді логофет не попереджав би, щоб ми остерігалися небезпек. Вони тільки зачинені, а якщо й замкнені, то хіба потоком повітря.
— Наляжемо? — запропонував крем’язень.
— Але обережно, Урсу! Хто зна, що там, по той бік воріт?..
Урсу не штовхав дверей ні палицею, ні плечем. Він уперся спиною в стіну, а ногою натис на ворота. Вони заскрипіли й відчинилися майже наполовину, але потік повітря знову з гуркотом зачинив їх. Віктор тримав ліхтарика напоготові і на якусь мить устиг посвітити в щілину. Він побачив довгий рівний тунель, але зразу за ворітьми ніби зяяла порожнеча.
— Вікторе! — сказав крем’язень. — Я зараз постараюся їх трохи відчинити, а ти уважно подивися в отвір. Засвітіть усі ліхтарики!
Усі, засвітивши ліхтарики, стали позад Урсу. Крем’язень напружився і почав штовхати двері. Отвір помалу збільшувався. Черешняки побачили пастку. За порогом не було долівки…
— Урсу, ти можеш потримати двері відчиненими кілька секунд? — спитав Віктор.
— Навіть довше! — відповів крем’язень, докладаючи всіх зусиль.
Віктор не вагався. Не обізвавшись і словом, він притьмом стрибнув у той отвір. Опинився там швидше, ніж його друзі встигли здивуватися. Біля зовнішньої ручки воріт знайшов ще одну ручку, в стіні. Швидко захопив ручку воріт мотузкою, просилив її через другу і почав тягнути. Коли двері притулилися до стіни, зав’язав вузол. Дорога була вільна. Урсу ледь передихнув після напруги і підійшов до Віктора, присвічуючи ліхтариком униз.