Халепа Урсу з її чудернацькою розв’язкою звеселила черешняків.
— Як же ми не здогадалися, що вихід — теж ворота! — сказав Віктор напіввесело, напівсерйозно. — А це ж так просто… Яка може бути довжина тунелю?
— Одинадцять тисяч триста сорок дев’ять! — видихнула Лучія.
Усі здивовано витріщили на неї очі. Всерйоз її сприйняв тільки Урсу.
— Не може бути. Тут не більше восьми кілометрів…
— Одинадцять тисяч триста сорок дев’ять кроків! — відповіла Лучія.
— Ти збожеволіла? — дорікнула Марія. — Невже ти рахувала?
— А що ж було робити? Мені вже так набридло ваше базікання, що я вирішила за краще зайнятися корисною справою. І почала рахувати кроки. А в балачки не встрявала. Одинадцять тисяч триста сорок дев’ять кроків на сімдесят сантиметрів… Скільки буде, Урсу?
— Сім тисяч дев’ятсот і десь п’ятдесят метрів… Але одну хвилинку… Точно: сім тисяч дев’ятсот сорок чотири метри. Майже вісім кілометрів.
— Ух! Санта Лучія! — не втримався від похвали Дан. — Ти нічого не навчилася за всі наші походи. Навіщо тобі рахувати, якщо поруч є Урсу? Коли ти вже вилікуєшся?
Черешняки вийшли на світло. Вони подолали ще кілька східців і опинилися на скелястому плато, яке притулилося до гриви зі стрімкими урвистими стінами. Вони стояли на дні якоїсь котловини, оточені зусібіч велетенськими, неприступними горами, швидше на дні прірви, куди зважувалися залітати хіба орли. Посередині здіймалося нагромадження гострих, гордих, погрозливих скель…
— Фортеця Орлів! — захоплено вигукнув малий.
І враз кам’яний острів посередині прірви перетворився на фантастичну і неприступну природну фортецю. Водночас у синяві неба над погрозливими скелями почав ширяти орел, ніби відгомін минулих століть.
Був полудень. Велетенська улоговина виповнилася сонцем. Хтось згадав за обід. А один черешняк із мрійливими очима і золотистим чубом просив усіх зупинитися лише біля входу до фортеці, під ворітьми замку.
Опоряджений рукою людини гребінь, яким ішли черешняки, скидався на справжній місток між тунелем і фортецею. Майже три кілометри тягнулася кам’яна дорога по осонні до воріт фортеці. Скелі були прорізані просто посередині. Цей проріз і правив за вхід до фортеці. Але ніде не видно було ні замку, ні колон, ні аркади, ні князівської вишуканості та царської величі. Усе мовчазне, грубе, дике, так, як і розпорядилася природа.
Черешняки зупинилися, поскидали речові мішки і з вивільненими руками, наче крилами, з посвітлілими очима стояли перед фортецею.
— Перший привал, щоб поновити сили й набрати форми… — сказала Лучія.
— Потім ми тріумфально ввійдемо до фортеці!.. — зрадів Дан.
— А може, знайдемо й замок… додала Марія.
Десь віддалік долинуло кілька глухих вибухів, ніби залпи салюту. Черешняки такого не чекали. Що б могли означати ці вибухи? І замість радощів у їхні душі поволі закрадалася тривога.
Розділ XVII
1
Сонце перейшло зеніт. Важкі золотисті промені освітили німу фортецю. Черешняки тріумфальним маршем рушили до воріт фортеці. Їхні зусилля, муки, хвилювання, їхні тривоги й сни були винагороджені. Вони заходили у вікову тишу найтаємничішої фортеці країни.
Їх не зустрів жоден голос, жодна злякана сурма не сповістила про їхнє прибуття. Жоден рицар у середньовічних латах не приклав правиці до грудей і не вклонився низько з належним вигуком: «Прибули черешняки!» Вони простували до найбільших воріт фортеці, хвилюючись, ступали по гранітних плитах, проходили під кам’яними колонами й аркадами. Вони прямували до входу в замок. Дві скелі сходилися вершинами, майже торкалися одна одної, утворюючи дивні ворота, — ніби рівнобедрений трикутник. І лише переступивши невидимий поріг воріт, побачили перші відблиски замку.
Черешняки опинились у велетенському відкритому амфітеатрі з круглими, опорядженими мармуром стінами. Долівка амфітеатру викладена гранітними плитами, посередині її розрізувала вузька доріжка з білого мармуру. Біла блискуча доріжка зв’язувала трикутні кам’яні ворота з протилежними ворітьми, що стояли, мов аркада із сліпучої криги, мов виклик природі. Вхід до замку! Загострені шпилі скель не дозволяли роздивитися замкові вежі. Але в душах переможців не лишилося місця для сумнівів і страхів. Вони були певні, що перебувають у старовинному князівському дворі, де переховувалися в жорстокі часи набігів князівська родина і скарби країни.
Попід круглою стіною виднілися то тут, то там кам’яні кубики, що правили колись мешканцям замку за крісла й лави. Два отвори від недіючих водограїв продірявили кам’яну підлогу обабіч мармурової доріжки. Біля одного із них навіки уклякла красива старовинна амфора, ціла-цілісінька, покрита білим розписом по чорному лакові.