«Борсук» знову наготувався спускатись, коли до його слуху долинув переливчастий свист десь із-за фортеці. Він повернув голову й побачив удалині чабана. Той свистів, очевидно, щоб відігнати лісових звірів або щоб легше було йти. З бесагами за плечима, з гирлигою в руці, він ішов, ніби просто прогулювався. Поминув зубці стіни, навіть глянув на щілину, але придивлявся не дуже пильно й не дуже довго, бо почув гамір у долині й помітив солдатів на осонні. Він прискорив ходу, наче квапився на цю зустріч, а підійшовши, скинув бесаги і всівся на траву біля солдатів.
Розвідник на стіні зафіксував усе, ніби сфотографував. Тепер уже не вагався жодної миті: пора спускатися. І знову почалися муки. На кожному східцеві зупинявся й проклинав свої гіркі дні. І так захопився прокляттями та пекельним спуском, що навіть не помітив товаришів, які підійшли до стіни й стояли під нею. А він тонув уже біля самісінького берега. Нога сковзнула з останньої сходинки, і… він опинився в руках чоловіка із шрамом.
— Що трапилося? — спитав ватажок, рвучко поставивши його на землю.
— Ні!.. Нічого!.. Але… — спантеличено забелькотів «борсук».
— Патруль прибув? — намагався повернути його до тями ватажок.
— Так! На них напала ведмедиця…
— То вони в неї стріляли?
— Ні… тільки налякали її.
— Ага! Отже, це звідти долинали постріли! — сказав худорлявий.
— Так… але я бачив ще когось.
Чоловік із шрамом дуже зацікавився:
— Кого?
— Чабана! Він повернувся і сидить зараз, балакає з солдатами…
— Де?
— На осонні перед фортецею.
— Так… так… Як не тепер — то ніколи. Знаєте, що треба робити?
Помічники запитливо глянули на шефа.
— Кожному по кімнаті. Ми неодмінно мусимо знайти другий вихід… Ми не повинні втрачати жодної хвилини…
Заперечувати вони не зважувалися. Худорлявий тільки додав:
— Аби в нас була вища драбина…
— Я не думаю, що вона нам потрібна… Не драбина, а… — чоловік із шрамом постукав себе пальцем по лобі: — Голова! Ось що нам треба!
Він пішов, залишивши тих двох, нерішучих і здивованих.
— Навіть визнає, що в нього теж її нема, — пробурмотів худорлявий.
— Ти краще пильнуй свого діла, — осадив його співрозмовник. — Мені геть не до вподоби такі справи. Маєш щось проти нього — скажи йому відверто в вічі.
Худорлявий здригнувся:
— Ніби ти не так само думаєш…
Чоловік із борсуковими очима якось презирливо глянув на нього:
— Їй-богу, ти сам на це напросився!.. Але нема сенсу марнувати час. Аби швидше знайти той таємний вихід… Нас може чекати несподівана розв’язка…
Не гаючись, вони попростували в замок.
З
Дівчина в білому лежала на ліжку, Філіппе сидів біля її ніг. Очі в неї заплющені, білі руки, ніби крила, молотили повітря. Одна-єдина думка переслідувала її, а вона навіть не мала сили перенести її до зошита в шкіряній обкладинці: «…сьогодні або завтра настане й для мене вирішальний день. А в мене одне лиш бажання. Я так давно благаю, щоб воно сповнилося, так давно прагну цього… У мене навіть бракує сміливості перенести його на папір… і я прошепочу його тихенько на вухо Філіппе…»
Отже, бажання дівчини ніхто не почув. Але хіба його не знає ця велика біломармурова кімната? Хіба мало разів шепотіла вона його і високому склепінню, і плитам на долівці, і блискучим нішам, і холодним стінам?
Дівчина стрепенулася.
— Ти нічого не чув, Філіппе? — спитала вона з острахом.
Вона притихла і напружила слух. Німо, поволі збігали хвилини. Філіппе стрибнув з ліжка, підійшов, вигинаючись, до зачинених дверей і клубочком згорнувся біля них. Дівчина в білому несвідомо рушила за котом, дійшла до дверей, зупинилася.
— Тс-с! — прошепотіла вона. — Здається, з того боку хтось є…
Кіт притулився до її ніг — так він робив тоді, коли хотів її заспокоїти.
Дівчина в білому ковзнула рукою по мармуровому квадрату, взялася за край дверей і раптово смикнула.
В отворі з’явилося обличчя чоловіка із шрамом.
4
Після коридора у формі хреста Віктор зрозумів, що вони опинилися в замку, який намалювала дівчина в білому. Черешняки стояли на перехресті двох коридорів, викладених мармуровими плитами. Полонянка прислала їм напрочуд детальний план. На ньому позначені кожні двері, дивовижно точні віддалі, співпадала навіть кількість мармурових плит. І незважаючи на все, — ні знаку, ні голосу, ні сліду, нічогісінько. Немов сотні літ ніхто не переступав порога замку. Ніби якась галюцинація. Загадка замку й дівчини в білому болісно обсіла черешняків. Вони гадали, що все з’ясується, коли прибудуть до замку, що таємничість розвіється, мов пилюка на мармурових стінах. А тут навпаки — загадки стали ще таємніші.