— Не поспішаймо поки що ні з якими висновками, — сказав Віктор. — Передусім треба обстежити всі приміщення замку.
Повернувшись до початку коридора у формі хреста, черешняки зупинилися біля двох дверей поблизу входу: праворуч чи ліворуч?
— Куди ти вважаєш, Тіку, треба спершу? — спитав Урсу.
Тік завагався лише на мить, потім вирішив:
— Праворуч.
Великі металеві двері вкривав товстий шар іржі. Урсу наліг на них з усієї сили, і вони відчинилися. Руки в хлопця стали червоні, а на білий мармур сипнула іржава пилюка.
— Тут нікого не було, — сказав Віктор, перш ніж переступити поріг. — Принаймні щонайменше кілька століть у ці двері не заходив ніхто.
Черешняки зайшли всередину: просторий куб, білий, світлий, але сумний. Вони впізнали кімнату за малюнком дівчини в білому. Ті самі розміри, ті самі видовбані в стінах ніші, та сама дивна мармурова колона посередині приміщення. З єдиною відміною — кімната умебльована, чи, вірніше, була колись умебльована. Кілька спорохнявілих від часу крісел стояли віялом перед балдахіном, від якого залишилося тільки тоненьке плетиво бронзових стояків та скелет піддашка над рештками князівського ложа. Усе, що колись було полотном, тканиною, шкірою, кольором, — перетворилося на прах. Залишилися тільки якісь сіро-попелясті ганчірки та кілька мідяних жолобів, що їх не встиг знищити час та не розтягли хижі птиці. Біля однієї ніші чорний мармуровий столик з вигнутими металевими ніжками ще зберігав князівський вигляд. На столикові дрімала дивовижна срібна амфора, оточена десятком позолочених келихів, — усі високі, всі на одній ніжці, от ніби сторожа. В одній з ніш припадали сизим пилом емальовані вази та багато позолочених столових приборів.
Нічого — ні слід, ні якийсь знак у пилюці — не вказувало, що сюди хто-небудь заходив. Черешняки з хвилюванням, з трепетом, з шанобливим мовчанням розглядали цю закам’янілу сторінку історії. Тільки думки клекотіли в їхніх головах та особливо запитання, на які вони не могли поки що відповісти. Віктор звернувся пошепки до Урсу:
— Спробуй відчинити металеві двері. А я — потайні.
Поки Віктор і Урсу намагалися відчинити двоє дверей, решта шанобливо й захоплено розглядали речі в приміщенні. Подібне вони бачили тільки в музеях, але там усі речі під склом — витерті й начищені. А ці зберігали на собі священний пил історії, були вщерть виповнені подихом віків. Чия рука востаннє підносила амфору до позолочених келихів, і за чиє здоров’я з них пили?
Голос Віктора пробудив їх від заціпеніння, яке перемішалося із загадковим трепетом:
— Ходімо в двір!
Віктор відчинив потайні двері, і майже одночасно Урсу впорався з металевими. Черешняки потрапили до внутрішнього двору. Він був точнісінько такий, яким намалювала його дівчина в білому. Голий, порожній, оточений неприступними високими стінами. Обійшли його з кінця в кінець, але не знайшли нічого, крім обтесаного й відшліфованого каменя, що правив за лаву.
Юнаки повернулися, безшумно зачинили двері і мовчки вийшли в мармуровий коридор. Вирішили пройти в сусідню кімнату, ліворуч.
Нова кімната не відрізнялася від тієї, звідки вони вийшли. Такі самі старі спорохнявілі меблі, така сама густа сиза пилюка. Обидві кімнати навіть запустінням схожі одна на одну. Може, хтось зумисне придумав таку до дрібниць подібну, жалюгідну смерть? Тут теж на столику із залізними вигнутими ніжками стояла срібна амфора. Потайні двері теж виходили у внутрішній двір, де ні черешняки, ні Цомбі не знайшли, хоч як старалися, нічого, крім великої кам’яної лави. І тут, як і в першому дворі, незаймані плити беззастережно свідчили, що в мармуровому замку нікого не було.
Залишалося відвідати північне крило. Може, там пощастить розв’язати загадку фортеці та дівчини в білому. Перш ніж зайти в дві кімнати, черешняки уважно й ретельно обстежили внутрішні коридори. Білий мармуровий хрест, що розділяв замок на чотири рівні частини, не мав більше ходів, крім того, по якому вони йшли. В трьох інших кінцях хреста не вдалося знайти іншого входу чи виходу. Вони обстукали стіни, але марно. Важкий, глухий звук не давав їм ніякої надії.
Черешняки приготувалися до великого штурму. Урсу відчинив двері… Тік прикрив очі рукою. Вони заходили до кімнати дівчини в білому. Малий пригадав до дрібниць план із листа полонянки… Але в кімнаті було порожньо, пустельно. Нічого, геть нічого не було всередині. Ні стільця, ні сліду в пилюці, ні навіть чогось невидимого, що свідчило б про чиюсь присутність. Вони увійшли у внутрішній двір, але там їх чекала порожнеча. Тільки камінь у кутку та грот, де жебонів потічок. Стіни неприступні. На вершині однієї з них вони помітили заглибини, ніби зубці.