— Тобі не здається, що він якось перемінився? — спитав худорлявий.
— Справді! Душа ніби знову стала на місці.
— О-ох! Може, тепер перепочинемо й ми трохи. Скажу тобі відверто: я вже ситий.
— Може, й перепочинемо… Тільки б не нагодилася ще яка притичина…
— Ти говорив із чабаном? Великої шкоди наробив він нам. Усе вдалося відвернути лише в останню мить…
— Шеф сказав, що патруль не повернеться, — повідомив новину той, що з борсуковими очима. — А коли навіть повернеться, то нас уже тут не застане. Шеф не на жарт стурбований. Особливо дівчиною…
— Так я тобі й повірив, — відповів худорлявий. — Дівчина — найсерйозніший привід у всій цій історії… Може, з нею щось сталося?
— З його тону ніколи не можна бути певним.
— Звечора він довго був біля неї, — продовжував худорлявий. — Мені навіть здається, що заходив до її кімнати, коли вона спала…
— Що ти верзеш? Ти забув, що він виробляв, коли сталася ота історія з монетою?.. Слава богу, мені тоді пощастило…
— А ти вважаєш, він цього не зрозумів? У мене інше враження. Він тільки прикинувся…
— Якщо він це розкусить, то будуть мені непереливки…
— Зараз він прийде! — здригнувся худорлявий. — Вставаймо!
Вони обидва майже водночас стрибнули на підлогу, поспіхом одяглися, схопили рушники й подалися до потічка. Коли повернулися, чоловік із шрамом був уже в кімнаті. Обидва з першого погляду помітили, що він посвітлів на виду, трохи пом’якшала його вічна похмурість.
— Чабан пішов? — спитав чоловік із борсуковими очима. — Він ніби ночував тут…
— Пішов недавно. Я вишпетив його трохи, бо він того заслужив.
— Мабуть, після всього тепер у нього не буде більше охоти базікати, — засміявся худорлявий.
— Так! — відповів чоловік із шрамом. — Він поклявся мені, приклавши руку до серця, що більше такого не повториться. І я вірю йому.
— А патруль? — поцікавився «борсук».
— Заспокоївся. Тепер і в нас буде спокійно. Жаль, що ми не скористалися ним. Ви думали про це?
— Про вхід? — ніби здивувався худорлявий. — Цілу ніч. Мені більше нічого й не снилося, тільки вхід.
— І?.. — запитання прозвучало ніби з ноткою презирства. — Нічого? А що б ви сказали, якби вхід виявився саме в цій кімнаті?
— Тут? — спитали обидва в один голос.
— Так!.. Придивіться гарненько. Де б він міг бути?
Чоловік із шрамом махнув рукою так, ніби дарував їм на віки вічні мармурове приміщення:
— Нічого тут у вас не викликає подиву? Гай-гай! Дивіться й думайте!
Обидва, ніби несповна розуму, блукали поглядами по кімнаті. Вони знали тут усе, кожну мармурову плитку, кожен сантиметр на кожній плитці. Безпорадно знизали плечима.
— А ви бачили коли-небудь одну-єдину колону посеред кімнати? — спитав чоловік із шрамом. — І не думали, навіщо вона стоїть самотою?
— У колоні? — пробелькотів худорлявий.
— Це я вже підозрював давно… але мені заважали останні події… Принесіть драбину!
Худорлявий приніс із кутка легеньку металеву драбину і приставив її до колони. Озброївшись самим молотком, чоловік із шрамом упевнено і спритно піднявся по драбині. Десь посередині він зупинився:
— І навіть не вище. Ось послухайте!
Він неквапом постукав молотком по колоні. По черзі вистукував дві сусідні мармурові плити. Після кожного удару перечікував. Потім почав стукати по два, далі по три рази в кожну плиту. Ті, внизу, не відчували ніякої різниці в звуках.
— Не чуєте?.. Чого витріщили очі? Краще нашороште вуха!
Він знову почав стукати, і слухачі нібито вловили якусь відміну. Одна з плит дзвеніла наче глибше.
— Зверніть увагу на неї! В кімнаті навпроти така сама плита видає такий самий звук. Тільки різняться вони трохи товщиною. Всього на кілька сантиметрів. В одної, може, двадцять п’ять сантиметрів, а в другої — п’ятнадцять або двадцять. Надто вже великий збіг: саме ці плити!
— А може, спробувати відчинити?
— У тому-то й біда. Їх можна відчинити лише зсередини колони. Очевидно, там якийсь механізм. Звідси їх можна відчинити, тільки висадивши в повітря колони… А вони дуже масивні… Тс-с!
Це був наказ. Звідкись долинув приглушений гомін. Почувся виразний стукіт у стіну. В одну мить усі троє схопили в руки сокири на довгих топорищах.
— Негайно зачинити вхід! — звелів обом, чоловік із шрамом.
І подався слідом за ними наглянути. Побачивши, що вони не можуть зрушити з місця велетенського каменя, він опинився біля них і підклав плече. Камінь заворушився і ніби навіки перекрив будь-яке сполучення із зовнішнім світом.