Диво, якого так прагнула дівчина в білому, здійснилося. І вже останньої миті, коли вона втратила всяку надію, коли вкотре заходила у свою мармурову в’язницю, саме тоді, коли переступила поріг, побачила на вершині муру одного з тих, кого так палко чекала. Це був Урсу. Ні, їй не здалося, вона не помилилася!
Черешняки прибули! Байдуже, як і коли. Вони прибули! В останню мить!
— Ти пригадуєш, Філіппе? «І засуджені на смерть сподіваються до останньої миті». Я навчилася дечого, Філіппе. І тепер ми не втратимо надії. До останньої миті.
Чоловік із шрамом, як завжди, твердий і суворий, не помітив, як заблищали очі в дівчини. Він не мав навіть часу подивитися на неї. Дівчина в білому спокійно чекала. Черешняки знали, що вона тут, знали, що вона полонянка. А надворі тепло, чудово, і замок ждав голосів, жвавих кроків, небаченого прийому.
Дівчину в білому підхопили хвилі уявного вальсу. Вона закружляла по кімнаті. Не чути нічого. Жодного звуку. Мармур був звичний до мовчанки, він цілковитий господар мовчанки, йому ніколи нічого не належало, крім холодного німого полиску. Але серце, калатало дедалі дужче. Дівчина в білому зупинилася й спробувала вгамувати думки, що рвалися кудись у дуже світлу мандрівку.
Притулившись до колони, Філіппе вигнувся дугою. Дівчина простежила за його вогняним поглядом. Колона! Звідти, з середини колони, долинав якийсь шум… Одна з плит почала раптом беззвучно обертатися.
В створі з’явилося засмагле обличчя з пильним поглядом очей із запитливо піднятими бровами, з майже дорослими рисами. Два погляди — один згори, другий знизу — схрестилися вмить. Хлопець мовчки приклав пальця до вуст саме тоді, коли дівчина хотіла щось сказати.
Голова прибулого зникла на якусь мить, потім з’явилася знову.
— Добре, що вчасно роздивився, — сказав він пошепки. — Я не можу спуститися. Двері зачиняються автоматично. Ти зможеш піднятися по мотузці?
— Хто ти? — теж пошепки спитала дівчина в білому. — Віктор?
— Віктор.
— Віктор?! То ви прийшли всі? І дівчата теж?
— Всі! Я кидаю тобі мотузку. Тримайся! Я тебе витягну!
Дівчина якусь мить вагалася. Хоч вона й чекала черешняків, раптова поява Віктора спантеличила її. І хоч їй треба було ще щось зробити, вона вчепилася в мотузку, наче кішка. Почула, як хтось відчиняє двері.
Віктор схопив її за руки і втягнув в отвір, смикнув за собою й мотузку, за яку не встиг учепитися Філіппе, потім тихенько штовхнув мармурову плиту, і вона зачинилася саме в ту мить, коли через поріг спорожнілого приміщення переступив чоловік із борсуковими очима.
6
Тік теж дістався в середину колони. Безшумно піднявся по металевій драбині і зупинився біля плити, яка правила за отвір. Серце малого калатало. Нарешті він побачить дівчину в білому… Як він заздрив Урсу, коли той сказав, що бачив її у дворі! Адже Тік так давно мріяв побачити її першим! А зараз він її врятує. Навіть коли доведеться пройти через найбільші, небезпеки. Він не повернеться назад без неї…
Підігріваючи себе героїчними думками, Тік почав мудрувати біля дверного механізму. Механізм заіржавів і скрипів. Тому хлопець поділив операцію на короткі етапи з паузами між ними. Нарешті мармурова плита почала відділятися від інших, тихенько, безшумно обертатися. Тік просунув голову в отвір і зазирнув у приміщення. Побачив троє похідних ліжок, кілька валіз, речових мішків, кілька високих свічників з товстими, наполовину згорілими свічками; в одній із ніш три купки блискучих золотих монет. Біля колони стояв стіл, завалений пакетами, паперами, склянками й термосами. В другій ніші — сила-силенна альпіністського спорядження: льодоруби, молотки, ножі, ломи, ліхтарі, батареї, сокири, але все складене в досконалому порядку.
Малий зважився на безрозсудно-сміливий вчинок: вирішив спуститися в кімнату. Адже він знав план замку, знав розташування кімнат, специфіку кожної кімнати, потайні двері, а найважливіше — знав таємний хід сполучення. Він ще раз озирнувся по кімнаті, але не побачив нікого, не почув жодного звуку. На його нещастя, Тікові не видно було, що робиться позаду колони. А то б він побачив, що там, ледве стримуючи подих, причаївся із сокирою в руці чоловік із шрамом. Тік його не помітив. Тож він схопився руками за край отвору і сковзнув по колоні вниз.
Ледве ноги торкнулися підлоги, як хлопець почув, що двері потайного ходу зловісно хряпнули вгорі, і тієї ж миті його схопили чиїсь сталеві руки.