— І все-таки монет при ньому нема! — заверещав чоловік із борсуковими очима.
— А ви взуття перевірили? — спитав ватажок.
— Я навіть у рот йому заглядав, дивився і в руках, і в кишенях… Не ковтав же він їх!
— Отже, вони тут, у цій кімнаті! — вирішив ватажок.
— Але вже не залишилося неперевіреного жодного закапелка, — зважився заперечити худорлявий.
— А може, він їх поклав назад у схованку? — підскочив «борсук».
Про це ніхто з них не подумав. Усі троє втупилися поглядами в нішу. Чоловік із борсуковими очима підійшов до тайника, відтягнув першу мармурову плиту, потім другу і засунув усередину руку. Але швидко висмикнув її назад. Руки його тремтіли, ніби осиковий лист.
Остання надія зникла.
— Нема!
— То де ж він їх у біса заховав? — розлютився шеф. — Якийсь шалапут, якийсь зірвиголова так посміявся з нас!
— Тут залишається одне пояснення. Він їх кинув у колону!
Чоловік із шрамом розлючено глянув на худорлявого, але все-таки спромігся відказати спокійно:
— Я вже раз говорив! Для того, щоб кинути їх у колону, треба спершу відчинити потайні двері. А для того треба, щоб там, у колоні, була якась жива душа… А та жива душа прийшла б тільки визволити шибеника. І думаю, монетам набагато простіше було б дістатися в колону в кишені цього шалапута, ніж кинутими.
— І все ж…
— Монети тут, у цій кімнаті, — наголосив шеф. — Цей кирпань або син великого кишенькового злодія, або винятковий штукар. Скільки часу він залишався в цій кімнаті першого разу?
— Лише три хвилини! — повідомив худорлявий.
— І за ці три хвилини він їх заховав. Ну, це неймовірно! Давайте поставимо себе на його місце. Куди він міг би їх заховати за три хвилини?
— А я кажу, приведімо його сюди! — наважився «борсук». — Пригрозимо тортурами. І він таки скаже.
Чоловік із шрамом відкинув пропозицію «борсука» одним презирливим жестом.
7
Тікові ніч теж видалася лихою та болісною. Він, самотній у величезній кімнаті, не маючи жодної вісточки від друзів, легко став здобиччю чорних дум. Раптом почув якесь шарудіння і в кутку побачив два світлячки. У хлопця по спині побігли мурашки. Але він швидко відгадав загадку світлячків і ласкаво покликав кота. Той, ніби відчувши у хлопцеві друга, стрибнув до нього на ліжко. Монотонне муркотіння і м’який оксамитовий смух трохи заспокоїли полоненого.
Тіка доймало одне страшне запитання, на яке він не міг знайти відповіді. Це питання з’явилося разом із спокоєм і швидко перетворилося в болісну одержимість: де він бачив чоловіка із шрамом? Адже він бачив десь це нахмурене обличчя, міцну поставу, чув навіть цей басовитий голос. Таки точно десь його бачив, і не зовсім давно… Та хоч як силкувався, нічого не міг пригадати. Де? Де? Де?
Сон не йшов, але хлопець і не кликав його. Він лежав, простягнувшись на ліжку, заплющивши очі, і раптом здригнувся від несподіваної думки: на хіжку, де лежав він тепер, стільки часу спала дівчина в білому…
На світанку хлопець прокинувся і пригадав свої думки, згадав пригоди, яких довелося зазнати. Він полонений, він в руках у невідомих людей…
Швидко стрибнув із ліжка. Треба рятуватися! Він не витерпить полону!
Від раптового стрибка впала подушка, під якою лежав зошит у шкіряній обкладинці. Щоденник дівчини в білому… Тік розкрив його і одразу ж (звісно, мимоволі) прочитав перші рядки, забувши про будь-який сором і правила пристойності. Він не читав, а а поглинав рядки. Коли зрозумів, що проник у недозволену таємницю, було вже пізно. Тому перечитав щоденника ще раз, маючи намір знайти щось напевне.
Записи, які зробила дівчина в білому, були йому вкрай необхідні. Тік хотів розкрити одну таємницю, тож у своїй неделікатності він був схожий на кожного, хто опинився б у його становищі.
«…Мені сумно, — починався щоденник дівчини в білому. — Хоч я й перебуваю у замку, про який мріяла вже десять років, який шукала так гарячково у вільні свої дні й ночі, але я замкнена, полонена, німа, оточена мовчазними, наче мармурові стіни, людьми. Може, мені так визначено долею, але я не могла залишатися під замком у галасливому містечку, де кожен мій приятель завдавав би болю бабусі… Я її не осуджую, я розумію її і дуже-дуже благатиму, щоб вона простила мені мій вчинок… Мила бабусю, я прожену ваш смуток, коли тихенько покладу голову вам на коліна і розповім про свій замок… Правда ж, ви зрозумієте мене і пробачите?