— А хіба осли кирпаті?
— А ти хіба кирпатий?
Дан потрапив у сильце, розставлене Тіком. Малий відірвав його від читання, непомітно й майстерно перевів мову з ноги найкращого в місті перукаря на кирпатий ніс та ще й, врешті, отак образив. Не варто було сваритися далі. Тому Дан заговорив про інше:
— Ти не просто так прийшов сюди, кирпатий. Щось у тебе є на думці.
Цього разу Тік сприйняв прізвисько як визнання приязні, бо так воно, зрештою, й було, і вирішив завершити помсту. Випадала нагода розпочати справжню атаку:
— Як буде жіночий рід від «Білого арапа»?
Дан спантеличено зирнув на нього. Видно, гість продовжує кепкувати з нього.
— Якщо ти прийшов тільки ради цього, — сердито відповів він, — то мушу тебе попередити, що я не дочитав книжки.
— Слово честі, я не жартую. Мені справді треба знати, як буде жіночий рід від «Білого арапа».
Тіків голос, тон, весь вигляд хлопця були настільки щирими, що Дан повірив.
— А ти що, не знаєш?
— Не знаю. То як сказати: арапка чи арапиха?
— Мабуть, краще арапиха…
— Ні, це не годиться! Погано звучить. Правда ж?
— Тоді арапка!
— Думаю, що й це не годиться. Звучить ніби пестливо. А ще чогось нема?
— Та чого ти присікався до мене із цим жіночим родом? — втратив терпець Дан. — Іншого нічого я не можу придумати.
— «Арапиха» не годиться, бо вона не погана. «Арапка» теж не годиться, бо слово не симпатичне… А може, на неї казати «Біла арапина»?
— Кажи, як хочеш. Можеш казати арапка, арапиха, арапина, чого ти причепився до мене? Але… стривай, стривай, про кого ти говориш? Яка арапка?
— Ага! Ти проснувся нарешті. Я зустрів її коло школи. Тобто не зустрів. Ну, як тобі сказати?… Ми взаємно стежили потай один за одним. Але я гадав, що то тільки я за нею стежу.
— Про кого це ти?
— Аби ж то я знав… — і Тік розповів про несподівану зустріч на шкільному подвір’ї.
Дан, витріщивши очі, слухав його й не перебивав, хоча цікавість його була безмежна.
— Ти певен, що вона нетутешня? Певен, певен?
— Це така сама правда, як і те, що моя сестра тутешня і що вона противна… Як і всі дівчата. Втім, вони й схожі, — вів далі Тік, пригадавши історію з квітами, — вони обидві арапки, обидві проти мене. Найкраще сказати про неї «Біла арапиха»…
— Чому ти кажеш «біла»?
— Аби ти бачив, яка на ній сукня… Наче сніг…
— То тобі здалося так, мабуть, бо дівчина чорнява.
— Ну й що! Я все одно казатиму на неї «Біла арапиха».
— Вона давно в місті?
— Точно не знаю, але думаю, що днів кілька…
— З чого ти взяв?
— З того, як вона впевнено ходить по шкільному подвір’ю та по вулиці, одразу видно, що вона тут не вперше.
— Ага! Отже, вона вже кілька днів тут і навіть не подумала познайомитися з нами, — одразу визначив Дан. — Отже, вона собі ціну знає.
— Ще б пак! Вона навіть кепкувала з нас — сказала, ніби в нашому місті дурнуваті розвідники.
— Отже, вона стежила за тобою, чула про нас і справді кепкувала з тебе, помітивши, як незграбно ти її вистежуєш. І сказала не просто так. Це означає, що вона не дурна.
— Ні, вона дурна! І я їй ще покажу! — розлютився Тік.
— Що ти їй покажеш? Нам треба поводитися дипломатично…
— Вона не знає, через яку губу плюнути, я вже бачив, — знов вибухнув малюк, але одразу ж і вгамувався. — А як би нам трохи покепкувати з неї?
— А напишімо їй листа, — запропонував Дан. — Тільки хто їй того листа передасть? Де знайти такого листоношу?
— А хто ж? Я! Я зможу переодягнутися лахмітником, коли хочеш.
— Ти знаєш, де вона живе?
— Я дізнаюся швидше, ніж ти допишеш листа.
Дан без вередування погодився скласти листа, а Тік негайно заходився виконувати обов’язки детектива.
3
Надвечір якийсь дивний хлопчик у лахмітті, з перев’язаним білою ганчіркою оком, у береті і з товстим ціпком у руці шкандибав по вулицях, зазираючи здоровим оком у кожен двір, на кожен ганок, у кожен садок. Нарешті калічка присів стомлено край тротуару й заходився лускати насіння, стежачи вже обома очима (звичайно, він додумався зняти пов’язку) за ганком будинку, що стояв перед ним.
А там чорнява дівчина в дуже білій сукні щось казала високій сухорлявій бабусі. Калічка второпав досить швидко, особливо з жестів дівчини, що розмова недружня. Але ж хлопчик не чув жодного слова, і так йому кортіло почути все, що він знову натягнув на око пов’язку, перейшов, жахливо кульгаючи, вулицю й тихесенько присів на протилежному тротуарі. Потім знову взявся до насіння, нашорошивши вуха, і запам’ятав усе, от ніби записав на магнітофонну плівку.