Малий подався спершу до магазину, маючи на думці дізнатися, що нового в кварталі, тобто, може, хтось щось скаже про дівчину в білому. Хитрувато блискаючи очима, він витягнув надвір свого найкращого продавця, чи, точніше, продавця, в якого він був найкращим покупцем, а оскільки покупців зранку не завізно, то мав час неквапом поточити з ним ляси. Звичайно, після кількох обхідних маневрів малий перейшов у наступ: спершу поцікавився, які нові товари надходять, натякнув на невдячність та грубість декого з покупців, особливо старих бабів, далі на зухвальство деяких дівчат, «що мають нахабство одягатися в біле», але схаменувся, тут-таки виправив промах і мимохідь нагадав про завтрашню урочисту зустріч з боксу. Подумав, що згодом ще повернеться до особи в білому. Але, почувши про бокс, шістнадцятирічний продавець ураз перетворився на якийсь млинок прогнозів, оцінок, технічних характеристик і тактичних передбачень, так ніби мав виступати не Урсу, а він сам. Тік охолодив запал спортивного фахівця, запропонувавши заклад: одна шоколадка проти п’яти пляшок лимонаду, що Урсу виграє нокаутом уже в першому раунді. Продавець стояв на тому, що Урсу в найкращому разі виграє по очках, а взагалі він програє, тут і сумніву бути не може. Для більшої певності Тік запропонував інший заклад: дві шоколадки проти десяти пляшок лимонаду, що переможе Урсу. Його співрозмовник з радістю пристав на ці умови, гадаючи, що розорить Тіка, але він і не здогадувався, що такі самі шанси і в малого.
— Отже, дві шоколадки проти десяти пляшок лимонаду. Я виграю, щоб я так жив! — сказав продавець.
— Правду кажучи, — зауважив Тік, — я й не знаю, що робитиму з тим шоколадом. Аби знайти якусь худющу та довгу, мов тичка, стару бабу, то віддав би їй, адже баби люблять солодке. Зате дівчатам, одягнутим у біле, шоколад ніби не смакує… Що ти на це скажеш?
— Стривай, стривай, — зацікавився продавець. — Є тут на нашій вулиці одна худюща стара баба, в неї вже кілька днів живе якась дівчина в білій сукні. Щоб мені повилазили…
— Слово?
— Слово! У баби є сини, вони вже великі. Вони з тих, що займаються книжками та іконами. Чортяка б її вхопив, ту бабу. Я сам чув, як вона говорила дівчині, щоб та не заводила собі друзів тут, у нашому містечку. Дівчина з Бухареста, звати її Лаурою, їй залишилося ще два чи три роки до закінчення ліцею [2]. Стара ось-ось має прийти за покупками. Щоб мені очі повилазили. Ти їй хочеш дати шоколад?
— Який шоколад?
— Але ж ти казав, що…
— А ти, коли казав, «щоб мені очі повилазили», то справді думав, щоб повилазили?
Продавець не встиг відповісти, бо його покликали в магазин. І саме цієї миті малий помітив, що до магазину підходить висока сухорлява бабуся з плетеним кошиком у руці. Він пропустив стареньку, і поки вона вибирала товар, а це тривало довго, бо все її не задовольняло, Тік обдумував, як же бути з таємною поштою. Послати когось із листом? Тік не дуже вірив незнайомим, а шибеникам із його кола не можна довіряти жодної таємниці. «Вони допитливіші од дівчат, і не відчепишся від них нізащо в світі». Покласти листа в бабин кошик було б непростимою необачністю, бо стара, поки дійде додому, не раз перевірить, що в кошику, й неодмінно знайде листа, це вже була б справжня катастрофа. Що ж робити? І тут він аж скрикнув з радості. Ніби крила виросли в хлопця й скуйовдженим білявим волоссям. Він кулею влетів у магазин, прослизнув повз інших покупців і попросив булавок на цілий лей.
Звісно, його зухвальство й нечемність одразу викликали цікавість, подив та гнів у всіх — і в продавців, і в покупців.
— Що це, ми переселилися в джунглі чи знову повернулися до лісу? — почувся скрипучий старечий голос. — Ви бачили таке? Є і в мене діти, хвалити бога, вони живі-здорові, уже дорослі, але…
Тік спробував піддобритися й чемно промовив:
— Ніби ви не знаєте, які діти… Але ж ви знаєте, що всі вони виростають у дорослих людей…
— Ну, це вже занадто! Нечувано! Ви бачили таке нахабство?!
— Геть звідси! Це не твого батька лавка! Геть, волоцюго!
— Аби це була лавка мого батька, то ви так зі мною не розмовляли б. Я знаю…
— Нема в нас булавок! Вони в магазині «Металеві вироби», що біля кінотеатру, в центрі.
— А навіщо тобі стільки булавок?
— Я назаганяв колючок у ногу, й нема чим витягти. Дуже болить…
— Бідолашний хлопець… А ми його так шпетимо…
— Бідолашний! Дайте йому булавку. Або хоч шпильку.
— На, хлопче, голку… Це ще краще, ніж булавка.