— Спасибі вам, тітонько, — подякував Тік. — Хай будуть здорові ваші внуки… і дорослі діти теж…
— Хай твої слова йдуть до бога! А в яку ногу ти загнав колючки?
Але Тік уже метнувся в двері. І люди тільки тепер помітили, що він взутий.
— Обманув нас, негідник… Ви бачили таке?!
— Я вже зустрічалася з такими волоцюгами і знаю, що їм треба…
— Лишенько! — дехто почав мацати свої кишені.
— Ой, а де ж мій гаманець із грішми? Пробі, рятуйте, обікрав мене злодій! Щоб його грім побив!
— Кличте сержанта!
— А то чий гаманець? Он там, на прилавку?
— Ой, дякувати богові, мій. І даремно я кляла того бідолаху. Тьху-тьху-тьху… Щоб не збулося…
— А може, й справді в нього скалки в нозі? Якось син мій, йому вже зараз тридцять років…
— А чому ж не може бути скалок? Взувся він потім, а воно йому болить зараз…
— Бідолашний хлопець, хіба ви не бачили, який він чемний…
Але Тік не чув цих мінливих балачок. Він причаївся за поворотом дороги, неподалік від будинку, де жили баба й дівчина в білому. Зі своєї схованки він помітив, що стара вже надходить. Почекав, поки вона пройшла трохи вперед, а коли зупинилася біля воріт перепочити, прожогом метнувся до неї, штовхнув ніби ненароком, попросив вибачення, але все це сталося на ходу, він навіть не стишив бігу.
— Проклятущий! — лайнулася баба. — Нема тобі іншого місця, де бігати, тільки на тротуарі? Стривайте-но! Та це ж ніби той самий шибеник! Уже, мабуть, щось украв!
Проте вона хутенько переконалася, що нічого не пропало. Але їй і на думку не спало, що вона могла мати щось на додачу. Хто зна? Може, тоді вона помітила б на своїй спідниці записку з написом: «Полонянці в білому». Але папірець не довго тримався на спідниці, бо тонка ніжна рука непомітно зняла його й притисла до грудей. Полонянка в білому одержала послання.
3
Урсу прийшов до тренувального залу точно о п’ятій, бо знав, що його тренер дуже любить пунктуальність. Він зустрів свого найкращого учня, як завжди, усмішкою. То був чоловік років за п’ятдесят, із показною фігурою, широкоплечий, з дужою шиєю. Хоч тренер і похвалявся тривалою кар’єрою на рингу, проте поставою на боксера не дуже скидався. З виду це була звичайна людина, такий собі інтелігент, що знічев’я зайнявся спортом, а не колишній боксер у важкій вазі. Але він дуже відрізнявся власним поглядом на бокс від інших майстрів шкіряної рукавички, особливо від тих, хто стверджує, що бокс за своїми ознаками і винятковістю — це спорт сили й витривалості. Тренер Урсу не заперечував значення фізичних якостей, але невтомно прищеплював-своїм учням думку, що в кулачній боротьбі немало важать розум та психологія. Противника слід оцінити, підкреслював він, пильно вивчити його стиль, його специфічні удари, і вже залежно від наслідків вивчення боксер повинен організувати бій. Він пропагував не якусь одну-єдину тактику бою, відшліфовану до досконалості кимось із боксерів, а безліч тактик, кожна стосовно до конкретного супротивника й до власного боксування.
Тренер знову повторив Урсу свої звичайні настанови, супроводжуючи розповідь численними прикладами із власної практики та з практики інших боксерів, шо зажили собі слави у спорті.
— Що ми знаємо про твого супротивника? — спитав тренер Урсу. — Він дужий, дужчий від тебе, за спритністю — такий самий, як і ти, досвід у нього набагато більший. Отже, два плюси і знак рівності в нього, два мінуси і знак рівності в тебе. Він раціоналіст і психолог, а це веде до єдиного висновку: самовпевненість. Супротивник певен своєї перемоги. Він не сумнівається ні на мить, що переможе. Отже, гадаю, саме тут і треба шукати щось, саме тут ми й повинні діяти. Тобто у зв’язку з його вірою в себе, з його певністю перемоги нам слід перемінити всю тактику бою. Розумієш, Урсу?
Урсу розумів, хоч йому здавалося, ніби думка тренера не дуже в’яжеться з тим, що він сам думає про завтрашній матч. Тож він лише кивнув головою, хоча цей жест виражав швидше подив, ніж згоду.
— Противник вірить у себе. Укріпи його в цій вірі. Подаруй йому кілька легких успіхів. Зроби так, щоб він заспокоївся, щоб він зневажав тебе, як супротивника, вимусь його на атаку, захищайся невпевнено, а в другому раунді, коли він, звичайно, спробує закінчити бій, візьми його крюком із правої. Запевняю, ти пошлеш його в нокаут! І без розмов!
Урсу спантеличено глянув на свого вчителя. Тактика, на якій той зараз наполягав, суперечила його власним поглядам. Логіка майстра здавалася до неможливості хибною. Але тренер не лишав часу для роздумів, пора було братися за заняття. Сумніви й вагання Урсу не тільки не зникли, але навіть не пригасли. Він почував потребу порадитися з кимось. Тому й кликав Тіка до спортзалу. Хотів розповісти все малому, як близькому другові, щоб полегшало на душі, бо на іншу підмогу він не розраховував. А тепер йому було невтямки, що сталося з Тіком, чому той так запізнюється?