Присутні дали йому виговоритися, вкінці заговорив війт.
— То ви, пане доктор, не прив’язуєте ніякої ваги до того, що діється в замку?…
— Ніякої, - відповів доктор.
— А чи ви не казали, що пішли б туди… якщо б вас хто визвав?
— Я? — відповів доктор, що ніколи не прив’ язував до своїх слів ніякої ваги.
— Як то?… Ви не говорили це та не повторяли кожному? — спитав учитель.
— Так… говорив… і можу ще раз це сказати…
— Не треба казати, але зробити, — обстоював учитель.
— Зробити?
— Так… і ми всі замість вас визивати… ми, вас просимо це зробити, — докинув війт.
— Але ж зрозумійте… дорогі приятелі… тепер… така пропозиція…
— Ну, якщо ви відмовляєте нашій просьбі… то ми вас визиваємо! — закликав корчмар.
— Визиваєте мене?…
— Так, пане докторі
— Йоську, ви сказали це зарізко, — завважив війт. — Пана доктора не треба аж визивати… Ми ж знаємо, що доктор зробить це й так для добра села, краю… Це чесний чоловік, що додержує слова…
— Як то? То це не жарт? Ви справді хочете, щоб я пішов до замку? — питав далі доктор і йоро лице сильно поблідло.
— Домагаємося цього, — сказав війт.
— Прошу вас… дорогі приятелі… прошу вас… подумайте…
— Нема що думати, — відповів Йосько.
— Але ж будьте розумні… Пощо мені йти до замку?… Кого я там найду?… певно кількох людей…
— Ну, то чого боятися, як там є люди, — переконував учитель, — познайомитеся з ними.
— Коли б вони мене потребували… то думаю… післали би по мене… Зрештою, я нікуди не звик ходити задурно…
— То вам заплатимо, — сказав війт.
— Хто мені заплатить?
— Я… ми… скільки схочете! — відповіла більшість йоськових гостей.
Доктор проклинав у душі свою дотеперішню звичку й шукав способу, як би викрутитися з тої халепи, але присутні настоювали далі:
— Мені здається, що вам, пане доктор, нема чого боятися, — говорив учитель, — бо ви не вірите в духи…
— Ні… не вірю, але коли б мене там затримали, то що буде, як хтось тут у селі буде мене потребувати?…
— Тим зовсім не турбуйтесь, пане доктор, — упевнював війт. — В селі нема ані одного хворого, відколи ваш пацієнт помер.
— Ну, пане доктор, кажіть, підете чи ні? — наглив Йосько.
— Ні! — закликав доктор. — Не зі страху… Ви ж самі знаєте, що я в усі ті забобони не вірю… Але це було б смішне… Тому що якийсь дим показався над баштою… що може в дійсності не є димом… Ні!… Не піду до замку…
— Я піду! — сказав лісничий, що сидів дотепер мовчки.
— Ти… Миколо? — злякався війт.
— Так… але доктор мусить піти зі мною.
Це було звернене просто до доктора, а він за всяку ціну хотів якось викрутитися.
— Що кажете, пане лісничий? Я маю іти з вами? Але ж очевидно… це була б дуже приємна прогулянка… коли б вона не була непотрібна. Зрештою, хіба знаєте, як то далеко… ми не дійдемо…
— Я сказав, що піду, то піду, — відповів лісничий.
— Але… я не сказав!… - закликав з благанням доктор.
— Ви казали… казали… — говорив Йосько, а всі присутні одноголосне це потвердили.
— Такі… такі…
Доктор, притиснений до муру, не знав зовсім, що ‘йому робити. З одного боку, він дуже боявся іти до замку, знову ж, з другого боку, коли б не пішов, то всі з нього сміялися би; тому зрезигновано простогнав:
— Добре… коли ви всі того хочете… піду з Миколою, хоч це непотрібне!
— Славно!… пане доктор! — закричали всі гості Йоська.
— А коли підемо? — спитав доктор лісничого непевним голосом, що зле вкривав його муку.
— Завтра рано, — відповів лісничий.
По тих словах залягла глибока мовчанка, й хоч чарки і дзбанки були порожні, хоч було вже пізно, всі сиділи далі й нікому не спішилося додому. Йосько подумав, що добре було б подати свіжу сливовицю…
Саме тоді почувся серед загальної тиші чийсь голос:
— Миколо, не йди завтра до замку!… Не йди туди!
Що це було?… Чий то був голос?…
Усі присутні завмерли зі страху. Ніхто не смів ворухнутися, ані слова промовити.
Найвідважніший був, очевидно, лісничий; він хотів переконатися, звідки той голос виходив. Він перший, хоч це саме до нього той таємничий голос звернувся, підбіг до шафи й створив її…
Не було нікого.
Він перешукав кімнати в корчмі, глянув крізь вікна…
Нікого.
Отворив двері, вибіг на подвір’я, з подвір’я на майдан, а відтіля на вулицю…
Нікого.
За якийсь час війт, учитель, доктор, вівчар, лісничий і всі інші гості вийшли з корчми, а Йосько замкнув за ними двері на два замки.
Тої ночі всі мешканці Версту не спали спокійно й добре забарикадовувалися в своїх хатах…