— Що ж їм такого страшного трапилося?… — питав граф з насміхом.
Війт оповів докладно всі пригоди лісничого й доктора.
— То кажете, — сміявся молодий граф, — що вашому докторові ноги наче вросли в землю… він не міг рушитися ані вперед, ані взад…
— Ані вперед, ані взад, — повторив учитель.
— Він дуже бояся, той ваш доктор, — говорив граф, — і зі страху втратив владу в ногах…
— Але, ясновельможні, - зачав знову війт, — як це пояснити, що як Микола був уже майже вгорі, на обороннім мурі, його мов вдарила якась рука…
— Певно ланцюг прорвався, або він зле вхопився рукою…
— Він так потовкся, — говорив далі війт, — що лежить до нині…
— Але Думаю, що не вмре? — сміявся далі непоправний граф.
— На щастя, ні…
— У цьому всьому нічого надприродного, — говорив далі молодий граф. — В замку хтось, певно, мешкає. Хто?… В кожному випадку ніякі духи, але люди, що їм на тому залежить, щоби всі оминали замок. Напевне, це не дуже порядні люди. Може, й розбишаки.
— Розбишаки?… — крикнув війт.
— Можливо.
— Так думаєте, ясновельможний пане?… — говорив учитель.
— Думаю, що в вашому селі люди є дуже забобонні й ті гості в замку про це знають та використовують вашу забобонність.
Усі мовчали, але в душі ніхто не вірив у слова молодого графа.
— Бачу, що не переконаю вас і що ви далі будете вірити в ті всі страховища, — обізвався граф.
— Ми віримо ясновельможному панові, але віримо і в те, що ми бачили, — відповів війт.
— І в те, що справді є, - докинув учитель.
— Дуже жалую, що не маю часу на це, бо щоб вас переконати, що так є, як я кажу, ми з Грицьком пішли би до того вашого замку…
— Що?… ви хотіли би, пане графе, йти до замку?… — крикнув війт.
— Очевидно, й сам чорт нас не спинив би.
Присутні, що слухали того, як молодий граф говорить свобідно й з насміхом про духів, почали непокоїтися, чи це не стягне якого нового нещастя на село. Бо ж ті надприродні сили чують усе те, що тут говориться й хто зна, чи не заговорить котрийсь з них знову, як тоді?
Війт оповів ще й про таємний голос графові, але той лише знизав плечима. На його думку, всі мусіли тоді забагато випити й це їм причулося.
Присутні стояли вже коло дверей, щоб чим-скорше вийти й не слухати далі тих святотацьких слів, але граф відізвався:
— Справді, село Верст, як бачу, ціле живе в страху.
— І це не без причини, ясновельможний пане графе, — відповів війт.
— Ну, добре; я позавтра буду в Кольошварі й, як хочете, повідомлю владу, щоби прислала тут жандармів.
Нічого люди так радо не приняли, як ту звістку, а все ж люди гаки не вірили, щоб жандарми чи військо або хоч би навіть ціла армія могла здобути замок, коли духи захочуть боронити його своїми надприродними способами.
— Одно ще, — говорив далі граф, — ви досі таки не сказали мені: до кого належить чи належав цей замок?
— До родини князів Горців, — відповів війт.
— До Горців?… — закликав граф, — то це князь Рудольф походив з тої родини?
— Так, пане графе.
— А ви знаєте, де він?
— Ні. Давно вже нема його в замку.
Граф поблід, повторюючи мимохіть прибитим голосом:
— Рудольф Горці.
ІХ
Рід графів Телєків був одним з найстарших та найславніших у Семигороді. Вже від початку XVI ст., ще поки Семигород не втратив своєї самостійності, повторюється це ім’я в історії краю в усіх війнах та помітніших політичних подіях.
Згодом залишилася з того роду, хоч він і був щасливіший від роду князів Горців, тільки одна лінія графів Телєків з Крайової. Останнім нащадком тої лінії був Франц Телєк, той сам, іцо прийшов до Версту.
Дитячі літа провів молодий граф у батьків нк замку; виховали його по великопанськи, як годиться нащадкові славного, старого роду.
Його вчителем був старий чернець, італієць. Коли молодий граф підріс, став пристрасним ловцем, їздцем і славним стрільцем, що поклав уже не одного ведмедя.
Графиня Телєк померла, коли її син мав щойно п’ятнадцять літ, а кілька років пізніше помер і старий граф.
Молодий Телєк лишився сам, без рідні і приятелів. Довго не міг він найти рівновагу з великого жалю по втраті батьків і сидів три роки в замку в Крайовій, мов пустельник; за цілий той час був двічі чи тричі в столиці.
Але таке життя вкінці йому набридло й граф, скінчивши двадцять три роки, рішився поїхати в світ. Одного дня покинув замок на старих слуг, а сам з чурою Грицьком, колишнім жовніром, подався в невідоме. Гриць був дуже відважний, рішучий і прив’язаний до свого пана.