По відході війта й інших залишився молодий граф тільки з Грицьком у корчмі і потонув у споминах. Грицько був лихий і проклинав у душі нещасний припадок, що наново пригадав його панові цю прикру неаполітанську історію.
Тим часом війт, учитель і доктор верталися домів невдоволені зі себе, бо хоч і добре сталося, що молодий граф повідомить владу в Кольошварі і прийдуть жандарми, то все ж ціла та історія в корчмі не ворожила нічого доброго для села.
Молодий граф посидів ще з годину в корчмі, потім вийшов на майдан і почав з цікавістю приглядатися горам Плази, де на високорівні Оргаль видніли сірі мури старого замку в Карпатах.
— Так ось той замок належить до того чудака, що був причиною цілого нещастя у театрі Сан-Карло, — думав молодий граф. — Але ж його тут не було від того часу й можливо, що він уже давно не живе.
А втім, пригода лісничого Миколи була дивна. Найімовірніше те, що якісь розбійники замешкали в замку і найліпше було б дати знати в місті поліції, а все ж цікаво було б поговорити з самим Миколою, думав граф і замість вернутися до корчми, пішов до хати війта.
Була третя година пополудню; війт, побачивши перед своєю хатою графа, ввесь так і розплився з чемності: “йому припала велика шана, що пан граф зайшли до його хати… ціле село Верст вважатиме пана графа спасителем… бо тільки завдяки пану графові все тут зміниться… в село заходитимуть знову туристи… й ніхто не буде вже лякатися замку…”
Граф подякував війтові і спитав, чи не міг би побачитися з лісничим.
— Чому ні, пане графе! Він хоча трохи хворий, то радо служитиме вам, пане графе! Правда, Марійко? — звернувся війт до дочки, що саме вийшла з хати.
— Так, пане графе, — відповіла Марійка. — Йому вже. Богу дякувати, краще.
Молодий граф подивився з приємністю на гарну дівчину, а довідавшися, що це суджена Миколи, спитав:
— Як зачуваю, то лісничому вже краще… маєте, певно, доброго лікаря в Версті?
— Ще й якого доброго! — відповів війт.
— Так, прошу пана, — докинула Марійка, — маємо доктора Патака.
— Чи. не той сам, що ходив з Миколою до замку?
— Так, пане графе!
— Я хотів би поговорити з Миколою.
— Прошу дуже.
— Не журіться, панно Марійко, не буду його довго непокоїти. А коли ж весілля?
— За два тижні.
— Ну, то, як позволите, пане війте, я запрошуюся на весілля.
— Просимо, просимо! Велика це честь для нас, — говорив війт, а Марійка додала, спалахнувши:
— Коби тільки виздоровів до того часу, бо, як знаєте, пане графе, його хвороба не така собі звичайна…
Вона мала на думці “духів”, що причепилися до хвороби Миколи…
— О, тим не журіться, панно Марійко. Впевняю вас, що все буде гаразд. Я повідомлю владу й жандарми зроблять на замку порядок, — відповів граф і, не хотячи слухати далі про духів, попросив, щоб його запровадили до Миколи.
Марійка завела його до кімнати, де сидів лісничий у великому старому кріслі й відійшла.
Лісничий Микола знав уже, що два подорожні ночували у Йоськовій корчмі та що’один з них був графом; він чемно привітав гостей.
— Пане лісничий, — заговорив граф, простягаючи руку, — прошу вас, скажіть мені, чи й ви вірите, що в’замку є духи?
— Я примушений в це повірити, пане графе!
— І справді вас трутила якась рука, як ви хотіли вилізти на мур?
— Щодо цього нема сумніву.
— Чому ви так думаєте?
— Духи не бажають того, щоб хтось дістався до замку.
Лісничий почав оповідати, хоч знав уже від війта, як на ті справи дивиться молодий граф. Дійшовши до того місця, де доктор не міг рушитися з місця, спитав:
— Як це пояснити, пане графе, що докторові ноги мов приросли до скали?
— Може, доктор став у яку щілину в скалі й тому не міг рушити ногами.
— То була б якась рана, якийсь знак.
Молодий граф признав лісничому слушність, не знаючи, що відповісти, а лісничий додав:
— Зрештою, про це не можу так добре знати, бо це відносилося до доктора. Знаю тільки докладно, що мені трапилося.
— Так… так… лишім доктора, а говорім про вас, — сказав граф.
— Мене трунула з муру якась рука.
— А нема знаку, нема синця?
— Нічого нема, пане графе, а все ж одна моя рука і цілий бік були мов спараліжовані.
— І це було тоді, як ви хотіли вилізти вже на мур?
— Так, тоді. Я мав іще стільки свідомості, що вхопив другою рукою за ланцюг, як летів у долину. Щойно впавши на землю, я втратив пам’ять.
Граф недовірливо хитав головою, а Микола говорив далі:
— Те, що. оповідаю, пане графе, не видумка і доказом цього є хоч би те, що вже вісім днів лежу в постелі.