— Не перечу, це був небезпечний упадок.
— Небезпечний і, напевно, була в тому чортівська рука.
— Ні, - засміявся граф, — я в це ніколи не повірю.
— Ну, то виясніть мені, що це було?
— Зразу цього зробити не можу, але побачите, що все виясниться цілком просто.
— Дав би Бог!
— А скажіть мені, - зачав знову граф, — чи той замок належав завсіди до родини князів Горців?
— Так, пане графе! Він і далі до них належить, якщо князь Рудольф ще живе, бо вже від двадцяти літ нічого про нього не чути.
— Від двадцяти літ?
— Так, пане графе! Він виїхав і залишив замок на старих елуг, але вони вже всі померли.
— І відтоді ніхто не був у замку?
— Ніхто.
— Ну, а що говорять люди про князя?
— Кажуть, що, певно, помер.
— Помиляються, пане лісничий — я бачив князя Рудольфа п’ять літ тому.
— Він живе?
— Так… в Італії… в Неаполі.
— Ви бачили його?
— Так, перед п’яти літами.
— А тепер?
— Відтоді нічого про нього не чув.
Лісничий замовк; якась думка прийшла йому до голови, але не зважувався її висказати. Вкінці рішився:
— А, може, це князь Рудольф вернувся до замку й не хоче, щоби про це хто довідався?
— Ні… це неможливе!
— Бо й справді — чому він ховався би… і не хотів, щоб хтось побачив його…
— Певно, що так… — притакнув граф, але в душі подумав собі, що гадка лісничого була зовсім імовірна.
Князь був завсіди диваком і дуже можливо, що по пригоді в Неаполі прибув до замку й хоче бути цілком сам, використовуючи забобони темного народу в тім краю. Але враз пригадав собі, що піддавати цю думку верстянам не було би в його інтересі й заговорив:
— Якби це князь Рудольф, то так виходило би, що князь і чорт — це одно й те саме.
Побувши ще хвилину у лісничого, граф змінив тему розмови. Бажав Миколі скорого видужання, бо весілля з гарною Марійкою вже не за горами, а він хоче на ньому бути.
Попрощавшися, вернув у глибокій задумі до корчми.
О шостій годині подав Йосько вечерю. Корчма була порожня, але Йосько впевняв, що це лише тому, що люди не хочуть непокоїти пана графа.
Коло восьмої спитав Грицько:
— Пан граф не будуть уже потребувати мене?
— Ні.
— Піду на майдан викурити люльку.
— Добре, Грицьку.
Молодий граф простягся вигідно у фотелі й потонув у спогадах. Йому здавалося, що він у Неаполі в театрі… що бачить князя Горна в ложі, як дивиться на молоду співачку, наче б хотів її загіпнотизувати… Потім пригадав собі лист, де його обвинувачують в убивстві Стіллі…
Так роздумуючи, граф здрімався. Але це був тільки легкий півсон. Нараз йому видалося, що чує якийсь надзвичайно солодкий і мелодійний голос у залі, де був сам, зовсім сам.
Не знаючи, що це, сон чи ява, почав надслухувати.
Такі Справді, це ця чудова мелодія, романси мистця Стефано й він чує навіть виразно слова:
Молодий граф знав цю пісню… Її співала Стілля на останньмоу свойому виступі…
Ще хвилину плила солодка мелодія з невидних уст, потім спів замовк…
Граф обернувся різко… Хотів зловити хоч іще один звук, хоч далекий відгомін того найдорожчого йому в світі голосу…
Але скрізь було тихо.
— Її голос… — говорив збентежений. — Так… це був її голос… цей голос, що я його полюбив над усе в світі…
Прочунявши цілком, сказав:
— Я спав… це мені тільки снилося!
ХІ
На другий день прокинувся граф, як тільки почало зоріти. По неспокійній ночі він був мов запаморочений.
Того дня мав з Грицьком іти до Кольошвару.
Були вже в Петрошень і Лівадзель, а тепер хотів граф побути ще кілька днів у столиці Залісся. Відтіля вони мали поїхати залізницею на Угорщину.
Граф одягся і вийшов на майдан. Тут почав з приємністю оглядати схід сонця на високорівні Оргаль.
Роздумував, чи повідомити поліцію в місті, чи взагалі не мішатися до цього. Було б добре помогти темним, забобонним верстянам, але, якщо справді князь Рудольф живе в замку, то краще було цього не робити.
На майдан прийшов Грицько, а молодий граф оповів йому, про все й запитав, що він про це думає.
— Пане графе, — відповів Грицько. — Це дуже можливе, що князь Рудольф грає там у замку ролю чорта, але пощо ми маємо мішатися до того? Хай верстяни самі дають собі раду; це не наша справа.
— Добре кажеш, Грицьку, — притакнув граф. — А щодо війта й інших, то вони самі ‘повинні знати, що робити, — завважив граф.