А що ніхто його не дратував, “доктор” ніколи туди не ходив, а замок у Карпатах був далі окутаний таємницею.
ІV
Новина, що її Федь приніс, рознеслася миттю по селі. Війт Кольц з люнетою в руці. Марійка й Микола Дек пішли до хати. На майдані залишився тільки Федь, оточений мужчинами, жінками й дітьми, між ними було й кількох циганів; вони не менше від інших були зворушені незвичайною новиною. Всі обступили Федя й засипали його запитами, а він відповідав самовпевнено, як той, що бачив щось таке, чого ніхто не бачив.
— Так, — говорив він, — в замку горіло, воно горить ще досі і буде так довго горіти, аж камінь на камені з нього не залишиться!
— А хто ж запалив там той вогонь? — запитала одна жінка, складаючи руки, мов до молитви.
— Чорт, — відповів Федь, — а він, проклятий, вміє ліпше запалювати вогонь, ніж гасити!
Приявні зверталися в бік замку, щоби побачити той дим і всі одноголосне впевняли, що його бачать, хоча з тої віддалі не можна було нічого бачити.
Це зробило на всіх нечуване враження, бо коли всі лякалися замку, як він був порожній, то тепер, коли там хтось був — і то бозна хто — це наводило на людей вдвоє більший жах.
У Версті було одно місце, де сходилися п’яниці, але приходили там і такі, що не пили й хотіли лиш побалакати про буденні справи; очевидно, останніх було куди менше. Це була корчма. Одинока в селі.
Корчмарем був Йосько. Це був шестидесяти-літній жид з чорними живими очима, горбатим носом, сивим волоссям та традиційною бородою. Чемний та услужливий, позичав людям невеликі гроші; не настоював дуже на запоруку, не натискав на своїх довжників, а все ж дбав про те, щоб гроші вернулися до нього назад в означенім речинці. Коби всі такі жиди були в Заліссю, як корчмар Йосько, то це була б ласка божа!
На жаль, Йосько був винятком. Інші заліські жиди, купці й корчмарі, старалися лиш усякими способами дерти шкіру з селян так, що найгарніші селянські грунти переходили кусник по кусникові в їхні руки й якщо обіцяної землі не буде в Палестині, то певно побачимо її на географічних картах Залісся.
Корчма “Під королем Матвієм” — так вона називалася — стояла на майдані, при головній вулиці напроти хати війта. Це була стара, простора хата, збудована з каміння і дерева, її одряпані стіни вкриті були зеленню. Входові двері були від вулиці й мали шкляні шиби. Всередині була одна велика зала зі столами на шклянки та зі стільцями для гостей. В куті стояла полиця, а на ній тарілки, чарки й пляшки, а за лядою сидів Йосько.
Два вікна в тій кімнаті виходили на майдан, а другі два в сторону лісу. Одне з них було зовсім закрите зеленню, а крізь друге простягався вид на ланцюг гір Вулькану. Внизу котив грімко свої хвилі потік Няда. З одного боку видно було високорівню Оргаль з замком на вершку, а з другого шуміли всі допливи Волоської Солі.
Всередині корчми, крім тої великої зали, було ще кілька малих кімнат для подорожніх, що хотіли відпочити під “Королем Матвієм”. Вони могли тут дістати добру перекуску по приступній ціні, добрий тютюн, що його услужний корчмар купував для своїх гостей у найліпших трафіках. Сам Йосько спав у кімнатці на піддашші, що мала округле віконце, цілком заслонене зеленню.
В тій корчмі зібралися вечором 29 травня всі визначні люди села Версту: війт Кольц, вчитель Гер-мод, лісничий Микола Дек і багато, багато інших з вівчарем Федем на чолі. Бракувало тільки “доктора”, що пішов саме помогти вмерти одному свому старому пацієнтові.
Всі говорили про незвичайну новину, не перестаючи при тім їсти та пити. Цього вечора корчмар Йосько мав дуже багато роботи. Одним приносив кукурудзяні малаї до молока, другим наливав у чарки “шнапс”, але найбільше було таких, що пили сливовицю, напій дуже поширений в околицях, де родиться багато сливок.
Йосько знав з довголітнього досвіду, що ті гості, що сидять, їдять та п’ють більш як ті, що стоять, але нині в корчмі булб так глітно, що забракло для всіх стільців. Йосько бігав від стола до стола, забуваючи навіть деколи, скільки кому дав чарок.