Легковажність його цілком зникла, коли він увійшов до «Союзу Віденських Банків», найбільшого і найповажнішого банку Відня, з всесвітньою репутацією відповідальности і солідности.
Ця солідність проглядала у всьому: і в блискучих мозаїчних підлогах, і в мармурових стінах, і у важких кришталевих лямпах, що навіть удень заливали матовим світлом великі залі.
Коли Пономаренко опинявся тут, його завжди охоплювало почуття певної урочистости. Йому приємно було, що він в деякій мірі належить до такої поважної інституції, як її клієнт.
Та ще й не абиякий клієнт! Союз Віденських Банків не найме аби-кому скарбову скриньку в найпотайнішій своїй схованці, так би мовити, в самім своїм череві!
Так думав Пономаренко, спускаючись до підземного відділу сейфів, куди інакше, як на ліфті, не можна було потрапити.
Опинившись у маленькій почекальні, він виповнив формуляр, підписав його і подав у віконце через товсту мідну ґрату, що блищала, як золото.
Гладко зачісаний русявий урядовець невиразного віку, який стояв по той бік ґрати, давно знав Пономаренка і ввічливо з ним привітався. Але, не дивлячись на це, він уважно порівняв його підпис на формуляреві з тим підписом, що його зробив Пономаренко, винаймаючи сейф, і що його було зареєстровано в банку.
Лише після цього він зробив знак служникові, який відчинив двері і пропустив Пономаренка до кругленької залі, куди виходило декілька дверей. Серед них були одні сталеві в півметра завгрубшки, що зачинялись великим засувом і складним шифрованим замком.
Ці двері були тепер відчинені, але в них стояв другий служник, який тільки тоді, коли русявий урядовець передав йому формуляр, пропустив Пономаренка до скарбниці і провів його до одної зі сталевих шаф з численними, теж сталевими, скриньками з подвійними замками.
Пономаренко підійшов до своєї скриньки і встромив ключ до замка, але не міг повернути його, доки служник не встромив і свого ключа. Тільки тоді Пономаренко міг висунути свою скриньку і вийшов з нею в кругленьку залю. Перший служник з ввічливим уклоном провів його до одної з десяти невеличких кімнат, обставлених з великим комфортом, де клієнти відділу сейфів могли, заховані від чужих очей, перевірити те, що було заховано у скриньці; покласти до неї, або вийняти документи і цінності.
В скриньці, яку тримав в руках Пономаренко, були сховані різні напери і гроші, довірені йому українськими кооперативними інституціями. Частина цих грошей була в карбованцях, які тепер не мали покупної вартости, решта була в гульденах і долярах. Це був запасний фонд, що мав бути зужитий для відбудови української кооперації після повернення на Україну. Але обставини змушували удаватись до нього і тут, на чужині, у виключних випадках. На жаль, таких «виключних випадків» було щораз більше, і це дуже мучило Пономаренка.
Кожний раз, коли він згадував про зменшення запасного фонду, по спині його пробігав неприємний дрижак. Тому сьогодні Пономаренко був задоволений. Він прийшов не тому, щоб вибрати гроші, а навпаки, щоб поповнити фонд.
Після довгих старань і клопоту, австрійський уряд повернув гроші за ковдри, що були колись закуплені українськими кооперативами, але не були їм доручені з огляду на політичні події.
— Півмільйона корон, не Бог зна яка сума, бо та корона щодня тратить на вартості, але все ж таки придасться на господарстві, — думав Пономаренко, витягаючи з портфеля товсту пачку банкнотів. Він перерахував їх і відкрив скриньку, щоб покласти туди гроші.
Його чекала несподіванка. Страшна несподіванка. Пономаренко аж схопився за голову, не вірив своїм очам...
Скринька була порожня!
Себто не зовсім порожні Там лежали деякі папери і документи, але великий пакунок, перев’язаний стрічкою і запечатаний сургучевою печаткою — запасний фонд — зник.
Нервовими рухами Пономаренко почав перебирати папери, ніби товстий пакунок міг загубитись серед них, заглянув під скриньку, що було ще більш недоцільно, і пробурмотів:
— Що цей сон означає?
Думки його заметушились, шукаючи пояснення цьому неймовірному фактові.
— Коли я був тут останнього разу? — пригадував Пономаренко. — Якраз два тижні тому, власне тоді, як позичали гроші Військовій Комісії. Був зі мною Петрусь. Все було зроблено, як завжди, і залишено в повному порядкові. Більше ж я сюди не приходив...
Треба пояснити, що, крім Пономаренка, ключ до сейфу мав Бузько, як представник посольства, і поет Петрусь, так би мовити — представник суспільства. На практиці до сейфу ходив переважно Пономаренко, який запрошував з собою Бузька, або Петруся в тих випадках, коли треба було вибирати гроші. В їх присутності Пономаренко розпечатував пакунок і знову накладав печатки.