— Ай! — аж скрикнув Пономаренко, пригадуючи, що три дні тому він попросив Бузька завезти до сейфу поквітовання Військової Комісії. — Певно, Бузько взяв пакунок для переховання в касі посольства. Це була його давня пропозиція. Дивно тільки, що він нічого не сказав, навіть сьогодні, коли знав, що я йду до банку.
Майже заспокоєний, Пономаренко закрив скриньку, відніс її на місце і поспішив до посольства.
***
Бузько сидів в своєму кабінеті і щось диктував машиністці, яка записувала його слова до блокноту.
Він не дуже приязно подивився на Пономаренка, що вперся до нього без докладу.
— Я мушу з вами поговорити,— мовив той і очима показував Бузькові, щоб звільнив машиністку.
Бузько сказав панночці:
— Покищо надрукуйте те, що записали. Ми продовжимо нашу працю за декілька хвилин.
Тими словами він дав до зрозуміння Пономаренкові, що не може уділити йому багато часу.
Як тільки машиністка зачинила за собою двері, Пономаренко скрикнув:
— Хто ж так робить?
— Що саме? — здивовано спитав Бузько.
— Ви забираєте з сейфу гроші і навіть не вважаєте за потрібне повідомити мене.
— Які гроші? Про що ви говорите?
— Пакунок з грішми! Запасний фонд!
— Коли я його брав? Схаменіться!
У Пономаренка захололо серце. Глухим голосом він оповів Бузькові свою візиту в банку.
— Ви зробили заяву? — спитав Бузько.
— Ні, яку ж заяву? Я гадав, що це ви...
— Дуже зле, — перервав його Бузько, — їдьмо негайно до банку.
***
Коректний урядовець високо підвів брови, коли почув від Бузька про зникнення грошей.
— Це абсолютно неможлива річ, — сказав він.
— Це безперечний факт, — відрубав Бузько. — Прошу вас зробити формальний акт, який би його ствердив.
— Я мушу докласти про ваше твердження дирекції. В моїй практиці ще ніколи не траплялося нічого подібного.
— Докладай хоч самому бісові, тільки якнайшвидше, — скрикнув Пономаренко по-українськи, тому урядовець не зрозумів його патетичного виголосу і знову підвів брови.
— Заспокійтесь, пане Андрію, — бридливо сказав Бузько, — істерикою нічому не поможеш.
За декілька хвилин Бузька і Пономаренка провели до директора банку.
Великий кабінет, до якого вони увійшли, був занурений в м’який присмерк. Темні шпалери, і темний, надзвичайно пухнатий килим, яким була встелена підлога, важкі меблі і статуї, що їх контури намічались у пітьмі, ще раз підкреслювали поважність і солідність установи, де вони знаходились.
За великим столом, на середину якого падав ясний круг від настільної електричної лямпи, сидів поставний сивоголовий чоловік, який підвівся назустріч Бузькові і Пономаренкові і запросив їх сісти на обтягнутих темною шкірою фотелях з високими спинками.
— Фактів такого характеру не було ніколи зареєстровано в анналах нашого банку, — говорив директор. — Я певен, що тут якесь непорозуміння, яке буде незабаром з’ясоване... Проте, ми приймаємо до відому вашу заяву і зробимо усі належні заходи.
— Скажіть, щоб закликали поліцію, — шепнув Пономаренко, який охоче віддавав право висловлювання своїх думок більш вправному в німецькій мові Бузькові.
Директор віднісся без співчуття до такої пропозиції.
— Я не вважаю потрібним поспішати з втручанням поліції до цієї делікатної справи, — сказав він. — Принаймні, доки не буде використано усіх інших можливостей...
Потім він спитав:
— Оскільки мені відомо, з вашого боку було три уповноважених особи, які мали доступ до сейфу?
— Так, — ствердив Бузько і спитав Пономаренка:
— Що каже Петрусь?
— Я його не бачив, але він ніколи сюди сам не приходив.
— Треба все ж таки справдити.
Тим часом директор продовжував:
— Панове добре знають, що без участи клієнта наші урядовці не можуть відчинити сейфа. Це є абсолютно виключене. Ключі, що ми їх доручаємо клієнтам, не мають дублікатів у банку і в разі їх згуби, або в тих надзвичайних випадках, коли сейф мусить бути відчинений без участи клієнта, це може буди учинено тільки з наказу суду і за посередництвом слюсаря, який випилює замок. В позаурядові години скарбниця замикається сталевими дверима (до речі, ці двері найтовщі і найміцніщі у всій західній Европі. При зачиненні і відчиненні цих дверей обов’язкова присутність двох начальників відділів.