— Як же ви пояснюєте, що гроші зникли? — спитав Бузько.
Директор відповів:
Я не можу сказати нічого позитивного, але мусимо визнати, що далеко легше припустити, що один з шановних представників взяв пакунок, в тій, чи іншій цілі, ніж робити якесь інше припущення.
— Себто, що один з нас викрав гроші?! — обурено скрикнув Бузько.
— Я цього не сказав, але для поліції буде цілком натуральним направити свої пошукування у цім напрямі. Тому перше, ніж звертатись до поліції та оголошувати цю прикру справу, варто було б використати усі можливі приватні заходи для її з’ясування.
— Старий лис має до певної міри рацію, — сказав Бузько, виходячи з банку. — Бракує тільки, щоб когось з нас було заарештовано
— Передусім треба попитати Петруся, — сказав Пономаренко.
***
Петруся знайшли в ресторані «Під білою ластівкою», де він звичайно обідав.
Він веселю зустрів новоприбулих і почав частувати їх білим вином, яке рекомендував як найкраще у Відні.
У цьому відношенні Петрусеві можна було повірити. Він перепробував вина у всіх ресторанах і шинках Відня.
Але коли він довідався, що привело Бузька і Пономаренка, то перелякався і зблід.
— Що ж це таке? Що тепер буде? — бурмотів він.(
— Ви часом не взяли пакунка з грішми з сейфу? — прямо поставив запитання Пономаренко.
Петрусь перелякався ще гірше.
— Та що ви таке вигадуєте? Та я ж ніколи не ходив сам до банку! Що це за напасть на мою голову! Ой Боже ж мій, Боже, яке страшне нещастя!
—Буде вам голосити, як стара баба! — скрикнув Бузько. — Треба зробити поважну нараду і обміркувати, як провадити пошукування. Намічаються дві можливості: або передати усю справу до поліції, або зробити приватне розслідження. Прошу вас, панове, висловити свій погляд.
Нарада тривала досить довго, і в загальній згоді було вирішено в першу чергу порадитись з добрим місцевим адвокатом.
***
Доктор Вайс, старий віденський адвокат, з довгою сивою бородою, в золотих окулярах, через які живим потиском поглядали розумні очі, слухав Бузька не перебиваючи і лишень, коли той скінчив своє оповідання, зробив йому деякі запитання. Потім, помовчавши трохи, сказав мов про себе:
— Треба покликати Вінклера!
— Хто це такий? — спитав Бузько.
— Приватний детектив, який не раз допоміг мені в розв’язанні комплікованих казусів.
***
Цього самого вечора др. Вайс скликав у своєму кабінеті засідання.
Крім Бузька і Пономаренка прибув запрошений Вайсом представник від банку, той самий коректний русявий урядовець, що обслуговував клієнтів у відділі сейфів. Виявилось, що прізвище його Гарфункель.
Трохи здалека тримався молодий, худорлявий, але широкий в плечах чоловік, — детектив Вінклер.
— Чому ви не привели Петруся, — тихо спитав Бузько.
Пономаренко відповів:
— Я заходив по нього. Він, видко, так і не виходив з ресторану, де ми його покинули. П’яний у доску, як то кажуть...
Др. Вайс попросив Бузька знову детально оповісти події, що той і зробив. Потім дав пояснення Гарфункель.
Він повторював те, що казав уранці директор банку, підкреслюючи, що банк не перевіряє того, що ховають клієнти в скриньці і не знає, що вкладають, або вибирають з неї клієнти, бо вони мають змогу робити це, ніким не обсервовані.
Потім др. Вайс почав робити різні запитання і між іншим спитав Бузька:
— Ваша дружина виїхала цими днями до Італії?
— Так, разом з панею Пономаренко, але я не розумію яке відношення це має до справи?
— Навпаки, це дуже цікава деталь, — зауважив Гарфункель зловтішно, як видалось Бузькові.
***
По дорозі додому, Пономаренко сказав:
— Вони припускають, що ваша жінка повезла закордон украдений пакунок.
— Це саме могла зробити й ваша жінка, — огризнувся Бузько і потім додав:
— Звідки про це довідався Вайс? Я ж йому нічого не казав. Це певно той Вінклер рознюхав...
— Це дає надію, що він і щось більше рознюхає! — сказав Пономаренко.
***
Пройшло пару днів, баламутних, сумних.
Пономаренко докучав Бузькові:
— Все ж таки треба зробити заяву в поліцію!
— Хто й зна, чи не вас першого вона заарештує, — відповідав Бузько.
— Чому мене, а не вас?
— Та й мене може арештувати, — згоджувався Бузько, — а Петруся то вже напевно!
Петрусь пив безперестану і як виходив зі свого улюбленого ресторану, то тільки для того, щоб податись до другого. А коли одного ранку вдалось привести його до доктора Вайса, то він давав такі невиразні і плутані відповіді і в очах його блимав часом такий переляк, що доктор Вайс бурмотів собі в бороду :