Тут Гарфункель випростався і гордо підвів голову.
— Запідозрити таких людей в злочині? — патетично скрикнув юрисконсульт. — Навіть коли б вони мали змогу викрасти щось з банкової скарбниці, (що абсолютно виключено з технічних умов), то й тоді така недоладна думка не могла б нам прийти до голови!
Др. Вайс зробив ледве помітний знак Вінклерові, і той хутко підскочив до Гарфункеля і поклав перед ним на столі жовтий пакунок зі слідами сургучових печаток.
— Це ж він самий! — закричав Петрусь, а Пономаренко вп’явся нігтями в Бузькову руку.
Гарфункель зблід і розгублено дивився навколо.
— Що це таке? — спитав здивовано юрисконсульт.
— Це вам може пояснити ваш, випробуваний у чеснотах, співробітник, — відповів др. Вайс.
Гарфункель підскочив. Від його коректного вигляду нічого не лишилось, навіть прилизане волосся настовбурчилось і відкрило рожеву лисину. Він похапливо кинувся до дверей, але там його затримали два огрядні поліцаї.
***
Гроші були майже усі цілі. Українські карбованці були непорушені. З гульденів і долярів неставало декілька дрібних банкнотів.
— Дуже обережно поводився наш Гарфункель, — сказав др. Вайс. — Тільки деякі найпильніші борги заплатив та на радіо зрізався. А знаєте, де він ховав пакунок?
— А де? Цікаво, — спитав Бузько.
— В архіві поліції, де служить його приятель. Там, між старими течками та регістрами, були переховані і ваші гроші...
Вже прийшли додому, а Пономаренко все не міг заспокоїтись і не знав, як висловити свою радість.
— Ну й розумник той Вінклер! — все повторював він. — Як все вишукав! Як влучно все довів...
— А як здивувався вельмишановний пан юрисконсульт, — перервав його Бузько.
— Та й ми з вами роти роззявили, правду кажучи!
— Признайтесь, що вам приходило на думку, чи не потягнув я гроші? — спитав Бузько.
— Каюся! Приходило, — сміявся Пономаренко. — Я вже не знав, на кого думати, хоч себе самого підозрівай!
— Де ж ми тепер заховаємо пакунок, — під ніс питання Бузько. — Знову понесемо його до банку?
— Ні, годі! Цур йому, тому банкові! Буде, — відповів Пономаренко.
Він оглянув кімнату.
— Поможіть мені, будь ласка, — сказав він нарешті. А сам підсунув до кахляної груби, що стояла у куті, стіл і поставив на нього стілець..
— Потримайте стільця, щоб я не впав.
Тоді виліз на стіл, потому на стілець і поклав поверх грубки за кахлю дорогоцінний пакунок.
— Нехай собі там лежить, поки не знайдемо кращої схованки.
***
Про цю сенсаційну справу не було згадано ані в однім часописі, що дуже дивувало Пономаренка.
— Пишуть про крадіж гаманців з кишень, про ошукання якогось дурня на декілька корон, а про такий рідкий та поважний злочин ані півслова.
— А вам би хотілось, щоб усі часописи на перших сторінках надрукували все детально, а може ще й умістили наші фотографії і опис життя? — дратував його Бузько.
— Ви самі знаєте, що я дуже радий, що немає поголосків. Бо хоч нашої провини немає, але й хвалитися також нема чим!
— Певно, не ми одні зацікавлені в тому, щоб не було поголосу в цій справі.
Дивно було також, що Гарфункель недовго перебував під арештом.
— Він зложив велику кавцію, — пояснив др. Вайс.
— Звідки ж він узяв гроші, коли відомо, що крім боргів, він нічого не мав?
Доктор Вайс хитро всміхнувся.
— Буває всяке!
Справу було призначено до переслухання, але Гарфункель на суд не з’явився.
В часописах були короткі повідомлення, що урядовець Гарфункель, звинувачений в злодійстві, втік невідомо куди.
Який саме злочин він учинив і де саме урядував, згадано не було.
_________________________
Оповідання Оксани Драгоманової (кузини Лесі Українки) «Запасний фонд» представлено за публікацією 1951-го року у аргентинському (Буенос-Айрес) україномовному журналі «Пороги».