— Дивіться.
Ми з Фрейзером підійшли глянути, що він знайшов. Наплічна сумка Меґґі лежала на землі під пасажирськими дверима, її вміст висипався на брудну траву. Клапті тканини та паперу валялися на землі навколо, розкидані вітром. Зачепившись за стебла трави, вони перетворилися на кашу під потоками дощу.
Серед косметики та інших фрагментів життя Меґґі лежав блокнот у палітурці, його брудні сторінки майоріли, наче метелики в пастці.
— Дайте мені пакет, — попросив Броуді.
— Точно? — невпевнено перепитав Фрейзер. Броуді відкрив пакет, який я йому дав.
— Меґґі була репортеркою. Місце злочину чи ні, але вона могла записати, з ким зустрічалася, а тут він пропаде.
Обережно ступаючи, він підійшов до машини й присів біля відчинених пасажирських дверей.
Діставши з кишені ручку, він просунув її в палітурку блокнота, обережно підняв його та поклав у пакет. Навіть із місця, де я стояв, видно було, що сторінки злиплися, написи на них перетворилися в нерозбірливі чорнильні плями.
Рот Броуді перетворився на тонку розчаровану лінію.
— Ну, навіть якщо в ньому щось і було, воно вже не дуже корисне.
Він знову почав підводитися, потім зупинився.
— Під машиною щось є. — У його голосі прозвучало нове хвилювання. — Схоже на її диктофон.
Я згадав, як Меґґі розмахувала своїм диктофоном. Як більшість сучасних журналістів, вона покладалася на нього більше, ніж на блокнот і ручку. Тож якщо й вела якісь записи, поки була на острові, то необов’язково в блокноті.
Броуді ледве стримував своє нетерпіння, коли я дав йому ще один пластиковий пакет.
— Не хвилюйтеся, я скажу Воллесу, що це було моє рішення, — сказав він, кинувши на Фрейзера проникливий погляд.
Цього разу сержант не сперечався. Свідчення потенційно важливі — і вразливі, — їх навряд чи можна залишити до прибуття слідчої команди. Засунувши руку в пакет, Броуді присів та схопив диктофон. Повернувся до нас із Фрейзером, вивернув торбинку, щоб диктофон опинився всередині.
Він підняв його, щоб ми могли краще роздивитися. Диктофон був цифровий, модель «Соні», схожа на ту, яку я втратив у пожежі в медпункті.
— Цікаво, як надовго вистачає батарейок в таких штуках? — міркував Броуді.
— Досить надовго, — сказав я йому, — він усе ще записує.
— Що? — Він витріщився на прилад. — Жартуєте.
— Почав писати, коли ви заговорили. Він активується голосом.
Броуді розглядав дисплей диктофона.
— Тож ця штука могла працювати, коли вбили Меґґі?
— Якщо його не вимкнули випадково, коли викинули з машини, тоді так.
Вітер завивав навколо нас, поки ми обдумували сказане. Броуді замислено потер щелепу, дивлячись на маленьку сріблясту машинку в поліетиленовому пакеті. Ще до того, як він заговорив, я знав, що він скаже:
— Як увімкнути відтворення?
25
Після того як останній запис добіг кінця, диктофон зашипів. Ніхто з нас не сказав ні слова. Усвідомлення того, що ми щойно почули, відлунювало в пам’яті, мов нищівний розрив снаряда. Броуді вимкнув диктофон і втупився в простір, нерухомий, як статуя.
Я хотів щось йому сказати, але слів бракувало.
Поліційний «рендж-ровер» гойдався на вітрі, дощ вибивав татуювання на даху. Ми забралися в тепло машини, щоб відтворити запис на диктофоні Меґґі. Кожен із записів зберігався в пам’яті пристрою як окремий файл, а ті були розкладені по теках. Усього було чотири теки: одна під назвою «Робота», дві порожні. Четверту названо просто «Щоденник».
Записи було впорядковано за датою. Відколи Меґґі прибула на Руну, вона зробила їх близько дюжини.
Броуді вибрав найновіший. Згідно із зафіксованими часом і датою, запис було зроблено незадовго до півночі. Приблизно в той час, коли, за словами Роуз Кесіді, Меґґі пішла з дому.
— Ось, працює, — Броуді натиснув кнопку відтворення через пластиковий пакет. З динаміка моторошно пролунав мертвий голос Меґґі.
«Ну от і все. Його ще немає, але я приїхала на кілька хвилин раніше. Просто сподіваюся, що після всього цього він з’явиться…»
— «Сподіваюся», з’явиться хто? Ну ж бо, скажи нам ім’я цього виродка, — пробурмотів Фрейзер. Але Меґґі думала про інше. «Господи, що я тут роблю? Раніше я справді була у захваті від цього, але зараз вся пригода здається трохи безглуздою. Чому в біса Кевін Кінрос вибовкав мені ім’я жінки? Я працюю на місцеву газетку, я не журналістка-розслідувачка! Звідки він узагалі знав це ім’я? І той дурний трюк з Девідом Гантером. “Жертву часом не звуть Дженіс?” Дуже добре, Меґ. Тепер він думає, що я приховую інформацію. Але я не можу просто вплутати в це Кевіна. То що мені тепер робити?» Мені знадобилася хвилина, щоб розпізнати звук — Меґґі тарабанила пальцями по керму. Вона зітхнула.