Броуді знову взявся за диктофон.
— Подивімося, чи тут є ще щось, що могло б нам підказати. — Він зловісно посміхнувся. — Сім бід — один одвіт?
Вітер гойдав машину, кидаючи на неї дощ, ніби намагаючись пробитися всередину. Відтворивши останній файл, Броуді повернувся до перших, щоб прослухати все послідовно. З динаміка знову почувся голос Меґґі.
«Ну, ця поїздка виявилося кращою, ніж я очікувала. Якби ж то ще бабуся мала доступ до інтернету, але інформаційна ера її, перепрошую, оминула. Треба попросити когось у редакції, щоб перевірили останні новини, чи як то краще назвати. І щоб погортали біографію Девіда Гантера, як вже на те. Б’юся об заклад, там знайдеться щось цікаве». Вона захихотіла. «Так, і його історію теж. Що тут робить експерт із Лондона, та ще й із клятим сержантом Нілом Фрейзером? Божечко, з усіх клятих поліціянтів, на яких можна наткнутися, мені пощастило саме з ним. Але для бару Елен новини гарні…» Я глянув на Фрейзера. Його обличчя було чорніше за грозову хмару.
«Отримала справжній синець на руці, коли він виганяв мене з котеджу. Це йому так не минеться, якщо я таки подам скаргу. Але я була надто шокована, щоб щось зробити, коли це сталося. Боже, в якому стані той труп! Я хотіла краще роздивитися. Можливо, варто ще раз туди гайнути сьогодні ввечері. Фрейзер уже має бути в барі…»
Шия Фрейзера горіла багрянцем. Броуді з незворушним обличчям увімкнув наступний файл.
Голос Меґґі звучав роздратовано й захекано. «Коротше, тільки час згаяла. Так і не встигла як слід роздивитися тіло. Щоб я ще раз пробувала грати в командос». У голосі почулася усмішка. «Однак, мушу визнати, я дуже поспішала. Мені не було так страшно, відколи я впісялася, граючи в хованки в молодшій школі. Боже, а як той молодий констебль на мене накинувся! Як там його? Дункан, начебто так вони його називали. Дурило завзяте, але принаймні хоч на людину схожий. А нічого, милий, як подумати. Цікаво, в нього хтось є?»
Наступні два записи здебільшого стосувалися її особистих роздумів про сім’ю та роботу. Броуді прогорнув їх, поки не вискочило знайоме ім’я.
«Ходила до Страканів, думала візьму інтерв’ю. Гарна нагода. У них був Девід Гантер із підв’язаною рукою. З власного гіркого досвіду дізнався, як воно — ходити вночі Руною без ліхтаря». Вона пирхнула. «Брюс Кемерон теж там вештався і, як завжди, обнюхував дружину Стракана. Стрьомний покидьок. Не розумію, чому Стракани його терплять. Ґрейс досить мила, хоча вона така гарна, що я мала б її зненавидіти. А от щодо її чоловіка не можу визначитися. Тут тобі щира чарівність, а за мить — такий холодний, що не підходь. Маймо на увазі, я б не сказала “ні”…»
Запис закінчився пустотливим сміхом.
Ще один запис виявився особистим, Меґґі хвилювалася про перспективи своєї кар’єри. Броуді перейшов до наступного. Я з подивом зрозумів, про що йдеться. «Сьогодні пригода — просто як епізод з роману. Ішла до бабусі коротким шляхом — провулком, що за готелем. І хто ж то мав би вискочити з чорного ходу, як не Майкл Стракан? Я привіталася, а в нього такий винуватий вигляд. Не знаю, хто більше здивувася, я чи він. Мені навіть на думку не спадало, що між ними може щось бути. Звісно, Елен приваблива, але ж у нього жінка — богиня, я вас благаю! Але там точно щось є. Мабуть, мені варто попитати бабусю, послухати, що там хтось язиком плескав…»
Так от ким був невідомий відвідувач Елен, коли вона плакала на кухні. Дата і час запису збігалися. Після всього, що сталося, я зовсім не здивувався, але це знання не принесло мені задоволення. Я неспокійно глянув на Броуді. Між бровами в нього з’явилася зморшка, але він не коментував, тільки ввімкнув наступний запис.
«Вік живи — вік учися. Ось я собі думаю, що я досвідчена репортерка, розкопую якусь велику таємницю, а це виявляється старою новиною. Звичайно, моя бабуся все одно заприсяглася зберігати все в секреті, благослови її боже. Здається, практично всі знають, але просто мовчать про це. Не можу не думати, чи залишилося б це таємницею, якби то був хтось інший. Думаю, люди тут знають, хто їх годує». Вона цинічно засміялася. «Річ у тім, що все стає очевидним, коли покопатися. Дівчатко за кольором вдалося в Елен, таке ж чарівне руде волосся, але якщо на це не дивитися, то зрозуміло, що Стракан — її батько…»
«От холера», — подумав я. Фрейзер тихо свиснув.
— Тож Стракан стрибає в гречку? Декого хоч медом годуй, а все мало.
Вираз обличчя Броуді був враженим, наче він не міг повірити в те, що щойно почув. Але для мене все стало на свої місця. Що Елен сказала про батька Анни тієї ночі, коли лікувала мої опіки? «Скажімо так, там ніколи не було майбутнього».