Ґрейс дивилася, як вони йдуть, досі сердита, але й збентежена.
— Девіде, чому вони шукають Майкла? Що не так?
Мої вагання, мабуть, були достатньою відповіддю.
Уперше вона розхвилювалася.
— Це не стосується того, що відбувається, ні? Вбивства?
— Я не можу сказати. Мені шкода. — Я не міг витримати усвідомлення того, що її світ ось-ось зруйнується.
Від наших голосів у собаки зчинилася істерика.
— О, заради бога, Оскаре, замовкни! — Ґрейс нетерпляче відчинила кухонні двері й виштовхнула ретривера. — Біжи! Надвір!
Пес вихляв хвостом, не помічаючи напруги, коли вона тягла його до задніх дверей кухні.
Броуді повернувся в хол. Коротко похитав головою.
— Немає. Де Ґрейс?
— Пішла заспокоїти собаку. Вона налякана. Мені здається, вона почала здогадуватися, чому ми тут.
Він зітхнув.
— Стракан і за це відповість. Гірко дізнатися, що твій чоловік — убивця, не кажучи вже про те, що дитину має від іншої жінки. — Його обличчя скривилося від болю: — Боже, про що в біса думала Елен?..
— Броуді, — перебив я, але було вже пізно.
Ґрейс завмерла у дверях кухні.
— Місіс Стракан… — почав Броуді.
— Я вам не вірю, — прошепотіла Ґрейс. Вона побіліла.
— Я перепрошую. Не треба вам було цього чути.
— Ні… Ви брешете! Майкл ніколи так не вчинив би. Ніколи!
— Я дуже…
— Забирайтеся! Геть! — Це було радше ридання, ніж крик.
— Ходімо, — тихо сказав Броуді.
Мені не хотілося залишати її саму в такому стані, але я не міг зробити чи сказати нічого, що могло б якось розрадити Ґрейс. Коли ми вийшли надвір, вона обхопила себе руками, її ідеальне обличчя застигло розбитою маскою. Броуді зачинив за нами двері, закриваючи її від очей.
— Боже. Я не хотів, щоб це сталося.
— Але так є. — Я відчув незбагненну злість. — Ходімо знайдемо Фрейзера.
Дорогою до господарських будівель я глибоко натягнув капюшон. Стало набагато холодніше. Здавалося, вітер намагався відштовхнути нас назад, жбурляючись крижаними потоками дощу. Фрейзер саме вийшов із сараю, коли ми обійшли будинок.
— Знайшли щось? — запитав Броуді.
— Краще подивіться самі.
Він повів нас у сарай. Востаннє я був тут зі Страканом, коли ми шукали Ґрейс. Або коли я думав, що вона зникла, — нагадав я собі. Він весь час знав, де вона. Фрейзер підійшов до дальнього кутка, де стояла бензинова газонокосарка. Позаду стояла велика каністра з бензином. Кришки не було — тільки зламаний пластиковий ремінь, що лишився там, де колись було кріплення.
— Є якісь сумніви, що кришка, яку ми знайшли біля фургона, сюди підходить? — запитав Фрейзер.
— Пам’ятаєте, коли в машині дружини Стракана закінчився бензин? Я б на гроші заклався про те, звідки він дістав пальне для пожежі. Господи, хай-но трапиться мені цей виродок…
Броуді дивився на каністру, випнувши щелепу.
— Ходімо перевіримо човен.
Яхта була незамкнена. Стояла такою ж, якою ми її лишили, уламки розбитої приладової панелі досі лежали на підлозі. Але Стракана на борту не було.
— Так де ж він, чорт забирай? — люто запитав Фрейзер, коли ми стояли в каюті, що хиталася на хвилях. — Покидьок може бути де завгодно.
Але навіть коли він це сказав, я знав, що було лише одне місце, куди може піти Стракан. Поглянув на Броуді й побачив, що він теж це зрозумів.
Він був на горі. Біля могильників. Шторм руйнував сам себе. Фронт, що спустився від Полярного кола, набрав швидкість і силу, перетинаючи Північну Атлантику. Поки він досягне основної частини Великої Британії, його стихійна лють буде вичерпана, розірвана власним нестерпним насильством.
Однак на Руні вона досягла свого піку, переростаючи в божевілля, ніби прагнучи вирвати крихітний острів із коріння моря. Коли ми підіймалися відкритими схилами Бін-Туїріду, вітер, здавалося, подвоїв свою силу.
І температура різко впала. Крижаний дощ перетворився на град, білі камінці підстрибували й ковзали під ногами, били в мій капюшон, мов жмені гравію.
Ми залишили машину на дорозі, якомога ближче до підніжжя гори, й рушили вперед. Було ще світло, але видимість погана, полудень уже минав. До перших сутінків залишалася ще година, щонайбільше дві. Коли настане темрява, перебування на горі дуже швидко перетвориться з небезпечного на смертельне. Попри навантаження, руки, ноги й обличчя в мене заніміли від холоду, поранене плече пекло тупим болем, що набирав сили. І найгірше: ми мали лише туманне уявлення про те, де саме розташовані могильники. Коли я, наосліп і спотикаючись, ліз сюди, приваблений вогнем Стракана, коли марив від виснаження й болю, була глупа ніч. У денному світлі схил гори здавався химерним нагромадженням каменюк та урвищ. Його всипані камінцями схили рясніли утвореннями, які могли бути як природними, так і штучними.