— Ніколи раніше тут не був, — важко проговорив Броуді. — Але не думаю, що могильники десь далеко. Це не забере багато часу. Якщо підемо прямо вгору, обов’язково дістанемося до них.
Я не був такий упевнений. Схил був зрадницький, із кам’яними осипами, не видно ні найменшої стежечки. Ми були змушені прокладати власний маршрут, часто опиняючись перед скелями, які доводилося перелазити чи обходити. Якщо йому вдалося самотужки донести мене звідси вночі, Стракан був явно сильнішим, ніж здавався.
І небезпечнішим.
Ми йшли прямо на вітер, зігнувшись майже вдвічі від напруги. Починали шлях близько один до одного, але коли крутий схил узяв своє, роз’єдналися. Броуді рішуче пішов далі, я заледве втримував рівновагу з перев’язаною рукою. Однак Фрейзеру було найважче. Через надмірну вагу та відсутність навички сержант важко дихав і відставав із кожним кроком.
Я думав погукати його й відпочити, коли ззаду почувся шум. Озирнувшись, я побачив, що Фрейзер упав. Сипке каміння маленькою лавиною оточило його, він ковзав униз, чіпляючись руками й колінами. Сержант ледь тримався, ковтаючи повітря ротом, надто виснажений, щоб підвестися.
Попереду нас Броуді ішов далі, не знаючи, що відбувається.
— Броуді! Зачекайте! — крикнув я, але вітер відніс мої слова.
Я поспішив назад до Фрейзера. Підхопив його під руку й спробував підвести на ноги. Нерухома, мертва вага.
— Дайте мені хвилину… — видихнув він.
Але я бачив, що хвилина чи навіть більше нічого не змінить. Він не міг іти далі. Я знову пошукав поглядом Броуді й побачив, що він майже загубився під градом. Раптовий порив вітру кинув мені у вічі уламки льоду, змусивши відвернути обличчя.
— Ви зможете повернутися до машини? — запитав я, притуливши рота до його вуха, щоб він почув мене через вітер.
Він кивнув, важко дихаючи.
— Ви впевнені?
Він роздратовано відмахнувся. Я залишив його й поспішив за Броуді. Тепер я його взагалі не бачив. Уривчасто дихаючи, я намагався наздогнати відставного інспектора. Тримав голову опущеною, дивлячись у землю прямо перед собою, — почасти щоб захистити обличчя від ударів вітру, але здебільшого тому, що я був надто втомлений, щоб триматися прямо. Щоразу, коли я дивився вгору, сподіваючись угледіти Броуді, град вкривав схил попереду, як сітка на екрані телевізора. З-під ноги вискочив камінь, і я впав на одне коліно. Втягнув повітря, не знаючи, скільки ще зможу пройти.
— Броуді! — крикнув я, але єдиною відповіддю було виття шторму.
Я знову підвівся на ноги. Місце було надто відкрите, щоб на ньому залишатися. Мені довелося вирішити, чи продовжувати підйом, чи спускатися слідом за Фрейзером. Але стоячи там, я зрозумів, що кам’яні купи поруч були на диво симетричні. Я настільки зосередився на тому, щоб наздогнати Броуді, що не звертав уваги на навколишній ландшафт.
Я стояв серед могильників-кернів.
Але Броуді не було й сліду. Я сказав собі, що він не міг їх проминути, що він би не пройшов не помітивши, хоча сам їх ледь не пропустив. Коли я озирнувся, шукаючи його, вихор вітру розбив стіну граду, наче завісу відсунув. Це тривало лише мить, але я встиг побачити велику кам’яну споруду вище схилом.
Мої черевики ковзали вкритим градом підйомом, прорізаючи колії в розмоклій дернині, поки я наближався до руїн вежі. Споруда була схожа на круглу кам’яну хатину, частково завалену. Перед нею темніли залишки багаття. Попіл був холодний, уже наполовину вкритий градом, але дивлячись на нього, я уявив полум’я, що здіймалося вгору, і пригадав постать у капюшоні, яка з’явилася у світлі багаття тієї ночі, коли я загубився на вересовищі. Слова Стракана відгукнулися в моїй пам’яті:
«Брох — гарне місце для роздумів… Мені подобається думка, що хтось сидів там біля багаття дві тисячі років тому. Сидиш там і наче підтримуєш традицію».
Я озирнувся, не особливо сподіваючись побачити Фрейзера чи Броуді, але все одно сподіваючись. Але я був єдиною живою душею на схилі гори.
Затуляючись від вітру, я наблизився до хатини. Переді мною зяяв вхідний отвір. Я вдивлявся в нього, намагаючись почути, чи є хтось усередині. Але бачив лише темряву. «Просто зроби це». Присівши, я пірнув у низьку арку.
Тиша огорнула мене, наче ковдра, вітер зник. Було непроглядно темно, повітря обважніло від суглинку та віків. Усередині було тісно, я ледь зміг випростатися. Але на мене ніхто не напав. Коли очі звикли до темряви, я розгледів холодні кам’яні стіни та голу землю під ногами. Що б це не було, здавалося, споруда стояла порожньою і безлюдною тисячоліттями.