А тоді краєм ока я помітив маленьку бліду пляму. Нахилився, щоб роздивитися. Частина каменів відвалилася від внутрішньої стіни, утворивши невелику западину. Усередині стояв недопалок свічки, оточений брудно-жовтими патьоками затверділого воску незліченних попередників. Я знайшов схованку Стракана. Але де сам Стракан?
Я випростався, і сіре світло, що йшло від входу, раптом потьмяніло. Я обернувся, серце закалатало. Чиясь постать вийшла з тіні позаду мене.
— Привіт, Девіде, — сказав Стракан.
26
Я не відповів. Здається, мозок повністю заблокував мені здатність говорити чи рухатися. Стракан зробив крок від стіни, тож його силует з’явився в проході.
У руці він стискав ніж, лезо виблискувало на тьмяному світлі.
— Знову вдалося знайти дорогу сюди, так? Я казав, що тут цікаво.
Його голос відлунював від стін броха. Він не наближався, але стояв між мною та єдиним виходом. Я намагався не концентрувати погляду на ножі. Наше дихання парувало в маленькій камері. На мене дивилися очі загнаної істоти, звіра, якого переслідують мисливці. Темна щетина здавалася синьо-чорною на тлі блідого обличчя.
Він похилив голову, прислухаючись до вітру, що завивав надворі.
— Ви знаєте, що означає «Бін-Туїрід»? Гельською мовою це «Гора, що стогне». Досить влучно, я вважаю.
Він розмовляв невимушено, ніби прийшов сюди на прогулянку. Провів рукою по кам’яній стіні. Другу, ту, що тримала ніж, притиснув до себе.
— Ця споруда не така стара, як керни. Ймовірно, їй лише тисяча років або близько того. Такі брохи є на всіх островах. Я все міркую, чи цю вежу було побудовано тут через керни чи всупереч їм. Навіщо будувати сторожову вежу на цвинтарі? Хіба що вони могли спостерігати за мертвими. Як ви гадаєте?
Коли я не відповів, він легко всміхнувся.
— Але я не думаю, що ви тут через археологічний інтерес, правда?
До мене повернувся голос.
— Меґґі Кесіді мертва.
Він усе ще вивчав тверде каміння.
— Я знаю.
— Ви вбили її?
Стракан якусь мить стояв, спершись рукою на стіну. Потім опустив руку, зітхнув.
— Так.
— А Дункана? А Дженіс Дональдсон?
Ім’я повії не викликало здивування. Він лише кивнув, і всі останні сумніви, які я мав, зникли.
— Чому?
— Це важливо? Вони мертві. Їх уже не повернеш.
Він ніби зморщився. Я думав, що маю ненавидіти його, але почувався понад усе збентеженим.
— У вас мала бути причина!
— Ви б не зрозуміли.
Я намагався розгледіти в його очах ознаки божевілля. Але вони були просто втомлені. І сумні.
— Дженіс Дональдсон вас шантажувала? Вона погрожувала розповісти Ґрейс?
— Не вмішуйте до цього Ґрейс, — попередив він раптово жорстким голосом.
— Тоді скажіть мені.
— Так, вона мене шантажувала. Я трахав її, і коли вона зрозуміла, хто я, стала жадібною. Тож я вбив її. — Він говорив мляво, наче все це насправді його не стосувалося.
— А як же Дункан і Меґґі?
— Вони стали на заваді.
— І все? Ви вбили їх лише за це?
— Так, лише за це! Я їх усіх зарізав, як свиней, і отримав від цього кайф! Тому що я хворий збочений виродок! Це те, що ви хотіли почути?
У його голосі звучало презирство до самого себе. Я намагався говорити рівно:
— То що тепер?
Поки точилася ця химерна розмова, я спробував повільно витягти поранену руку з пов’язки під пальтом. Навіть якби мені це вдалося, я мав небагато шансів, якби він напав на мене, але з однією рукою — взагалі жодних. Стракан стояв між світлом, що йшло від входу, і тінню.
— Це питання, чи не так?
— Не робіть собі ще гірше, ніж є, — сказав я з упевненістю, якої не відчував. — Подумайте про Ґрейс.
Він ступив крок до мене.
— Я сказав не вмішуйте її!
Я змусив себе лишитися на місці, переборовши імпульс відступити.
— Чому? Ви напали на неї! На власну дружину!
У його очах був справжній біль.
— Вона заскочила мене зненацька. Я був у домі, коли ви втрьох зайшли. Здогадався, навіщо ви тут, і знав, що ви повернетеся. Я лише хотів завадити вам скористатися радіо на яхті, дати собі більше часу все обдумати. Але клятий пес знав, що я там, і коли я почув, що Ґрейс заходить у рубку… Я просто розвернувся і вдарив її ззаду. Я не хотів завдати їй болю, але не можна було видати себе!