— Варто перевірити, чи вона ще там? — запитав Фрейзер.
— Її не буде, — упевнено сказав Стракан.
Броуді дивився на будинок, що наближався, його роздирали сумніви. Якщо Ґрейс удома, ми можемо покінчити з усім зараз. Але якщо її немає, ми втратимо ще більше часу.
— Що це на під’їзній? — запитав я. Блідо-жовта фігура нерухомо лежала на алеї. Шкіру продерло морозом, коли я зрозумів, що це таке.
Тіло Оскара, ретривера Стракана.
— Вона вбила собаку? — вигукнув Фрейзер. — Навіщо?
Ніхто не відповів. Ми залишили будинок позаду, Стракан сидів, мов чорна хмара.
— Їдьте швидше, — тільки й сказав Броуді Фрейзеру.
За кілька хвилин перед нами з’явилися перші будинки. Коли ми в’їхали в селище, світло майже згасло. Вулиці були зловісно порожні. Фрейзер, майже не пригальмовуючи, круто завернув «рендж-ровер» у бічну вуличку до готелю.
Вхідні двері були розчахнуті.
Стракан вискочив з машини ще до того, як вона зупинилася. Злетів сходами готелю й раптом спинився. Побите обличчя наллялося кров’ю.
— О боже, — видихнув Броуді, заглянувши всередину.
Готель був зруйнований. У холі валялися зламані меблі. Великий годинник лежав, розбитий і зупинений, циферблатом униз, дзеркало було відірване від стіни й розбите на друзки. Шалене, безглузде руйнування, але не воно зупинило Стракана.
Коридор був залитий кров’ю.
Металевий сморід згущував повітря, як на бойні. Кров зібралася на дерев’яних дошках підлоги, розбризкана абстрактними плямами по панелях стін. Найбільше її розлетілося у дверях, забризкавши стіни майже до стелі. Саме тут сталася перша атака, і її подальший розвиток було досить легко простежити. Кривавий слід тягнувся спочатку великими круглими плямами, а потім розмазаними смугами — там, де його джерело рухалося коридором.
Слід зник у барі.
— О ні… — прошепотів Стракан. — Ні, будь ласка…
Коагуляції майже не було помітно, що означало, що кров була ще свіжа. Не так давно вона текла в живому тілі. І Стракан, і Броуді, здавалося, були паралізовані цією картиною. Я змусив себе оминути їх і помчав коридором, намагаючись не ставати на бризки на підлозі. На білому одвірку виднівся закривавлений слід від руки, де хтось схопився, щоб утриматися. Він був надто розмазаний, щоб сказати, наскільки великою чи маленькою була рука, але й низько розташований, наче той, хто його зробив, повз. Або це була дитина.
Я не хотів дивитися, що всередині. Але в мене не було вибору. Я перевів подих, намагаючись підготуватися, і зайшов до бару.
Нічого в ньому не залишилося цілим. Стільці та столи були перекинуті та розбиті, штори порізані, пляшки та склянки розбиті в нападі божевілля. У центрі всього цього лежав Кемерон. Розкинувши руки й ноги в розслабленні смерті, шкільний учитель притулився до барної стійки. Одяг був наскрізь просочений кров’ю, яка саме почала висихати. Широка рана, мов другий рот, зяяла в горлі, розрізавши трахею, ніби намагаючись звільнити опуклий кадик. Очі вчителя розширилися від шоку, наче він не міг повірити, що з ним зробила Ґрейс.
Фрейзер опинився позаду нас.
— О боже, — тільки й пробурмотів він.
Повітря смерділо нудотним коктейлем алкоголю й крові. Відчувався ще інший запах, але саме коли мої приголомшені відчуття почали розпізнавати його, раптовий звук розірвав тишу.
Дитячий крик.
Він долинав із кухні та ще лунав, коли Стракан рвонув туди. Ми з Броуді не відставали від нього, коли він увірвався крізь двійчасті двері кухні, але сцена всередині зупинила нас усіх.
Руйнування, які ми побачили в барі, було нічим порівняно до цього. Розбитий посуд хрускотів під ногами, розсипана їжа валялася на підлозі брудними кучугурами. Кухонний стіл було перевернуто, стільці розбиті, високий сосновий буфет повалено на підлогу. Навіть старовинну плиту було відірвано від стіни, наче хтось намагався її перекинути.
Але ніщо із цього тоді не мало для нас значення.
Елен тулилася в кутку, налякана й закривавлена, але жива. Вона тримала важку каструлю, стискаючи її обома руками до побілілих кісточок, готова відбити чи замахнутися.
Між нею та дверима стояла Ґрейс.
Вона міцно обхопила Анну, затиснувши рот дівчинки однією рукою. Другою приставила їй до горла кухонного ножа.
— Відійдіть, не наближайтеся до неї! — скрикнула Елен.
Ми завмерли. Одяг Ґрейс був забризканий брудом, — вона йшла до селища пішки. Її чорне волосся було дико розпатлане і розвіяне вітром, обличчя опухле та залите слізьми. Попри її жахливий вигляд, вона все одно була красива. Але тепер її божевілля стало надто очевидним.