Огида, яку я відчув, лише розпалювала мій гнів.
— Пожежі просто відводили очі, чи не так? Підпал клубу та фургона не мав на меті знищити докази. Ви просто хотіли, щоб ми думали, що це так, щоб смерть Дункана сюди вписувалася. І можна було заодно звинуватити Стракана, підкинувши зламану кришку від каністри з бензином…
Я замовк, дивлячись на нього, ще одна втрачена деталь стала на місце.
— Ось чому в машині Ґрейс закінчився бензин. Ви викачали його, щоб розпалювати пожежі.
— Я мав його звідкись взяти. Якби купив, це навело б на слід. — Броуді дивився на обрій, потім повернувся до мене. — До речі, я не здогадувався, що ви все ще були в медпункті, коли я підпалив будівлю. Там не горіло світло, бо ж не було електроенергії, от я й подумав, що там порожньо.
— Чи мало це значення?
Він струснув попіл із цигарки.
— Напевно, ні.
— Боже милий, ви ніколи не думали, що могли помилитися? Що відбувається щось інше? А як з тим, коли радіо на яхті розбили й на Ґрейс напали? Ви не замислювалися, чому Стракан робив це все, якщо він нікого не вбивав?
— Тут, може, й не вбивав, — сказав він, і в його голосі вперше прозвучала різкість. — Я припускав, що він панікує. Думав, він хоче покинути острів до того, як поліція почне всіх допитувати. Він би не хотів, щоб вони надто пильно вивчали його минуле.
— Але проблема була не в його минулому, так? Проблема була в його сестрі. Не той Стракан!
Він зітхнув, знову дивлячись на обрій.
— То так.
У цьому була жахлива іронія. Через спроби Броуді підставити її брата Ґрейс, як і всі інші, вважала, що на Руні з’явився вбивця. Вона навіть повірила, що ледь сама не стала жертвою. Тож скористалася ситуацією, убивши Меґґі та спаливши її тіло, щоб здавалося, що вбивця Дункана та Дженіс Дональдсон забрав ще одне життя.
Повне коло.
— Чи воно того варте? — тихо запитав я. — Дункан та решта. Чи було це варте всіх цих життів?
Гострі риси Броуді на тлі холодного блакитного неба під ранковим вітром були мов кам’яні. Не можна було розібрати, що він відчуває.
— У вас самого була дочка. Ви мені й скажіть.
Я не мав на це відповіді. Моя злість зникала, залишаючи за собою свинцевий смуток. І жахливе усвідомлення власної ситуації. Я щойно зрозумів, наскільки обережний був Броуді: він весь час ховав недопалки назад у пачку. Він не залишив нічого, жодного доказу, що був тут. Навіть якби я мав дві вільні руки, він більший і сильніший за мене. Він уже двічі вбив. Я не знав, чи він зупиниться перед третім разом. Я коротко глянув на край скелі, усього за кілька ярдів від нього. «Усе-таки ти не покинеш сьогодні Руну», — подумав я, заціпенівши.
На обрії з’явилася темна цятка. Надто нерухома, щоб бути птахом, вона висіла в небі. Я зрозумів, що гелікоптер берегової охорони прибув раніше, але хвиля надії зникла. Він був ще надто далеко. Щоб дістатися сюди, потрібно ще хвилин десять-п’ятнадцять.
Задовго.
Броуді теж його побачив. Вітер тріпав його сиве волосся, він спостерігав за цяткою, що наближалася. Цигарка догоріла майже до пальців.
— Колись я був хорошим поліціянтом, — байдуже сказав він. — Поганим чоловіком і батьком, але хорошим поліціянтом. Ви починаєте на боці ангелів і раптом виявляєте, що стали тим, кого ненавидите. Як це так?
Я розпачливо глянув на гелікоптер. Здавалося, він не збільшувався. На такій відстані ніхто на борту не зможе нас побачити. Я спробував витягнути руку з перев’язі під пальтом, знаючи, що це нічого не дасть.
— І що тепер? — запитав я, намагаючись говорити спокійно. Щось схоже на суху усмішку торкнулося його вуст.
— Гарне запитання.
— Із Дженіс Дональдсон стався нещасний випадок. Історію Ребеки візьмуть до уваги.
Броуді востаннє затягнувся цигаркою, а потім обережно загасив її підошвою черевика. Поклав недопалок у пакунок разом із рештою.
— Я не піду до в’язниці. Але, якщо це має значення, мені шкода.
Він повернув обличчя до сонця, на мить заплющив очі, а потім простягнув руку, щоб погладити стару бордер-колі.
— Хороша дівчинка. Стій тут.
Я мимоволі зробив крок назад, коли він випростався. Але він не рушив до мене. Натомість неспішно пішов до краю скелі.
— Броуді… — гукнув я, коли зрозумів його намір. — Броуді, ні!
Мої слова віднесло вітром. Я рушив за ним, але він уже дійшов до краю. Не вагаючись, зробив крок у простір. На якусь мить ніби завис там, піднесений вітром. І зник.
Я зупинився, дивлячись на порожнечу, де він був секунду тому. Тепер там уже нічого не лишилося. Тільки крик мартинів і шум хвиль, що розбивалися внизу.