Епілог
До літа події на Руні почали відступати, стиралися з пам’яті. Посмертні дослідження тіл не виявили нічого принципово нового. Зрештою, як сказав Стракан, мертві вже мертві, а решта продовжує жити.
Під час обшуку в будинку Броуді знайшли файл, який він зібрав на Стракана. Це була хороша, надійна поліційна робота, докладна, приблизно така, як я й очікував. Він просто не копнув достатньо глибоко. Як і всі інші, Броуді ніколи не сумнівався в тому, що Ґрейс може не бути дружиною Стракана. Фатальний недогляд.
Файл містив жахливий поіменний перелік жертв, проте не було жодного способу дізнатися, скільки імен пропустив як Броуді, так і Стракан. Імовірно, доля деяких жертв Ґрейс ніколи не стане відома.
Як і доля Ребеки Броуді.
Тіло її батька витягли з моря рибалки через тиждень після того, як він кинувся зі скелі. Падіння та солона вода виконали свою звичайну роботу над трупом, але сумнівів не було. Принаймні цю сюжетну лінію можна було надійно зав’язати. Мені здавалося, Броуді оцінив би.
Він завжди ненавидів безлад.
Не все мало таке чітке завершення. Підживлений спиртним із бару та нафтою з генератора вогонь підсумував руйнування від вибуху газових балонів і зрівняв готель із землею. Кілька обгорілих шматочків кістки, надто пошкоджені полум’ям, щоб отримати з них хоч якесь ДНК, таки ідентифікували як останки Кемерона, бо їх було знайдено на місці колишнього бару. Але Ґрейс і Майкл Стракан на момент загибелі були разом на кухні. Належність тих кількох фрагментів кальцинованої кістки, які там знайшли, визначити було неможливо.
Навіть у смерті Стракан не зміг відділитися від своєї сестри.
За іронією долі, принаймні зараз, сама Руна все ще процвітала. Їй було далеко до долі Сент-Кілди. Розголос, якого набула справа, спричинив приплив журналістів, археологів і натуралістів, навіть туристів, приваблених новою славою. Скільки це триватиме, невідомо, але пором Кінроса раптом став дуже популярним. Були навіть розмови про будівництво ще одного готелю, хоча ним керувала б уже не Елен Макліод. Я знову зустрівся з Елен під час розслідування самогубства Броуді. Вона трималася з тією ж сталевою гідністю, як і завжди, і в її очах разом із тінями світився новий оптимізм. Вони з Анною переїхали до Единбурга, жили в маленькому будиночку, який придбали на страхові виплати за готель. І Стракан, і Броуді попіклувалися про них у своїх заповітах, але Елен поклала все, що вони їй залишили, у фонд розвитку острова.
— Це криваві гроші, — сказала вона, спалахнувши колишньою люттю. Вона не хотіла мати з ними нічого спільного.
Тільки одне вони привезли із собою з Руни: бордер-колі Броуді. Вони могли забрати собаку собі або приспати, але, як сказала Елен, було неправильно карати старого пса за злочини його власника.
Думаю, Броуді був би вдячний за це.
Щодо мене, я сам дивувався, як швидко життя повернулося в нормальне річище. Ще траплялися дні, коли я замислювався, скільки людей вижило б, якби я не поїхав на Руну, якби вбивство Дженіс Дональдсон відкинули як нещасний випадок. О, я знав, що хвороблива одержимість Страканом змусила би Броуді спробувати ще раз і що божевілля Ґрейс зрештою випливло б на поверхню. Але рахунок м’ясника все одно лежав на моєму сумлінні.
Одного разу вночі, коли я лежав без сну, думаючи про це, Дженні прокинулася й запитала, що сталося. Я хотів розповісти їй, хотів вигнати привидів, які переслідували мене після повернення з острова. Та чомусь не зміг.
— Нічого, — я всміхнувся, заспокоюючи її. Знаючи, що така дрібна брехня роз’їдає стосунки. — Просто не можу спати.
Усе одно після мого повернення між нами часто виникало напруження. Те, що сталося на Руні, лише посилило її неприязнь до моєї професії.
Я знав, що вона думала про неї як про занадто сильний зв’язок із минулим, що це прив’язує мене до моїх мертвих у спосіб, якому вона не довіряла. У цьому вона помилялася: саме через те, що трапилося з моєю родиною, я колись намагався покинути роботу. Але Дженні це не переконало.
— Ти кваліфікований лікар-терапевт, Девіде, — сказала вона під час однієї з наших не-зовсім-суперечок. — Ти можеш знайти роботу в будь-якій практиці. Мені байдуже, де саме.
— А що як це не те, що я хочу робити?
— Але ж раніше робив! І це про життя, а не про смерть!
Я не міг змусити її зрозуміти, що, на мою думку, моя робота вже була про життя. Про те, як люди його загубили, про те, хто його забрав. І як я можу допомогти їм не забрати більше. Але минали тижні, напруження між нами зменшувалося. Настало літо, яке принесло спекотні дні та погожі ночі, і події на Руні здавалися далекими як ніколи. Питання про наше майбутнє залишалося, але ми відклали його за взаємною, хоча й негласною, згодою. Проте напруга досі була. Вона ще не переросла у шторм, але й ніколи не заходила далеко за горизонт. Мене запросили на місячний тренінг до Інституту польових антропологічних досліджень в Теннессі, на так звану Трупну ферму, де я багато чого навчився б для своєї професії. Це мало бути восени, але я поки що відкладав рішення. Проблемою була б не лише моя відсутність, хоча Дженні це не сподобалося б. Це була заява про наміри, втілена в рішенні про поїздку. Моя робота була частиною мене, але й Дженні — також. Одного разу я мало не втратив її. Я не міг допустити цього знову.