Выбрать главу

Попри це я зволікав, відкладаючи момент, коли доведеться вирішувати. Та потім, одного суботнього вечора, нас наздогнало минуле.

Ми були не у квартирі Дженні, а в моїй квартирі на першому поверсі, бо тут був невеличкий задній дворик, досить просторий для столика зі стільцями. Був теплий, сонячний вечір, ми запросили друзів на барбекю. Вони мали прибути за пів години, але я вже розклав вогонь. Холодне пиво в руках, запах деревного вугілля в повіт­рі, — ми насолоджувалися вихідними.

Барбекю викликало в нас хороші асоціації, нагадало про те, як ми вперше зустрілися. Дженні принесла миски з салатом і годувала мене оливками, коли задзвонив телефон.

— Я візьму, — сказала вона, коли я вже хотів був відкладати щипці та лопатки. — Ти так легко не відкараскаєшся від приготування їжі.

Усміхаючись, я дивився, як вона зайшла всередину. Нещодавно вона відростила довге світле волосся й уже могла збирати його у хвостик. Їй це пасувало. Я задоволено відпив пива й знову взявся до вугільних брикетів. Якраз бризкав на них рідиною для барбекю, коли повернулася Дженні.

— До тебе прийде якась молода жінка, — сказала вона, вигинаючи брову. — Каже, що її звуть Ребека Броуді.

Я витріщився на неї.

Я ніколи не казав Дженні, як звали доньку Броуді. Розумів, що вона не захоче знати такі подробиці. Та почув­ши її ім’я зараз, після всіх цих місяців, я втратив дар мови.

— Що сталося? — стурбовано запитала Дженні.

— Що вона ще сказала?

— Небагато. Просто хотіла знати, чи ти тут, сказала, що хоче забігти ненадовго. Я, мабуть, була не дуже привітна, але вона обіцяла, що це забере лише кілька хвилин. Слухай, з тобою все гаразд? Ти наче привида побачив.

Я невпевнено засміявся.

— Кумедно, що ти так кажеш.

Обличчя Дженні спохмурніло, коли я сказав їй, хто телефонував.

— Вибач, — сказав я. — Я думав, що вона мертва. Бог знає, чого вона хоче. Або як дізналася, де я живу.

Дженні якусь мить мовчала, а потім покірно зітхнула.

— Не хвилюйся, це не твоя вина. Я впевнена, що в неї є вагома причина.

З коридору пролунав дверний дзвінок. Я вагався, див­лячись на Дженні. Вона всміхнулася, нахилилася вперед і поцілувала мене.

— Йди. Я не турбуватиму тебе, поговори з нею. І можеш запросити її залишитися на вечерю, якщо хочеш.

— Дякую, — сказав я і поцілував її перед тим, як ви­йти. Я був радий, що Дженні так добре сприйняла цю звістку, але не був певен, що хочу мати таку гостю. Звісно, мені було цікаво, але я трохи нервував від перспективи зустрітися з нею віч-на-віч. Її батько помер, вважаючи, що вона мертва.

А ще через це загинуло п’ятеро людей. «Але її навряд чи можна звинувачувати в цьому», — нагадав я собі. Дай їй шанс. Принаймні вона доклала зусиль, щоб прийти й побачити мене. Вона б цього не зробила, якби не відчувала певної відповідальності за те, що сталося.

Я глибоко вдихнув і відчинив двері.

На порозі стояла молода рудоволоса жінка. Вона була струнка й засмагла, на її обличчі красувалися темні окуляри. Але ні вони, ні незграбна мішкувата сукня не могли приховати того факту, що вона була разюче приваблива.

— Привіт, — сказав я з усмішкою.

У ній було щось знайоме. Я намагався це вловити, шукаючи в ній щось від Броуді, але не міг нічого знайти. А тоді відчув мускусний запах парфумів, і усмішка застигла на моєму обличчі.

— Привіт, докторе Гантер, — сказала Ґрейс Стракан. Усе раптом здалося сповільненим і гострим, як укол шпилькою. Був час для даремної думки — мабуть, тоді яхта все-таки не зірвалася з якоря, — а потім рука Ґрейс вислизнула із сумочки, що висіла на плечі: рука з ножем.

Його блиск звільнив мене від шоку. Я почав реагувати, коли вона кинулася на мене, але запізно. Я схопив лезо, та воно пройшло крізь руку, розрізавши долоню й пальці до кісток. Болю від цього я навіть не встиг відчути, коли ніж увійшов мені в живіт.