— Отже, на цьому етапі надсилати групу буде суто пересторогою.
Я вже бачив, до чого йде.
— Якщо хочете так вважати, то так.
Він почув у моєму голосі роздратування та зітхнув.
— За звичних обставин я б надіслав вам групу вже наступного ранку. Але просто зараз у пріоритеті залізнична аварія. Люди досі заблоковані, а погода рятувальній операції не сприяє. Фургон, який лишили на колії, схоже, був вкрадений, і поставили його туди навмисно. Отже, до всього цього, я мушу враховувати версію терористичного нападу. Наразі я не можу зривати групи слідчих обстежити те, що, найімовірніше, виявиться смертю від нещасного випадку.
— А якщо ні?
— Тоді я одразу скерую до вас групу.
Зависла пауза. Я розумів його резони, але це не означало, що вони мене тішили.
— Гаразд. Але якщо я знайду щось, що мені не сподобається, я припиняю будь-яке втручання до прибуття групи, — сказав я зрештою. — І ще одне. Поки я тут, я хотів би спробувати визначити особу загиблої. Ви можете надіслати мені з бази зниклих безвісти інформацію про молодих жінок, які відповідають основному профілю мертвої жінки? Раса, зріст, вік тощо.
Воллес сказав, що надішле дані про зниклих на мій імейл, і вимкнувся без зайвих церемоній. Завершивши розмову, я сказав собі, що зробив усе, що міг. Можливо, він мав рацію. Можливо, я просто перестраховуюся.
Цього вечора я більш нічого не міг зробити. Фрейзер поставив прожектори, які живилися від акумуляторів, але вони були поганою заміною для потужних ліхтарів, які працюють від генераторів, — такі зазвичай застосовують для місць злочину. Тому я вирішив почекати денного світла, щоб по-справжньому оцінити ситуацію. Відкинувши сумніви, я дістав із робочого кейса цифрову камеру та заходився фотографувати останки.
Атмосфера занедбаного котеджу з провислою стелею й розтрісканими стінами пригнічувала. Працюючи, я намагався ігнорувати ірраціональне занепокоєння, яке переслідувало мене. Це не від жалюгідної купки кісток і попелу в центрі кімнати. Мертві мене не лякають. Я бачив смерть у більшості її форм і не вірю в привидів. Якщо мертві живуть, то тільки в наших думках і серцях.
Принаймні мої живуть саме там.
Але в цій самотності у закинутому котеджі було щось неприємне. Я списав свої відчуття на втому й жалісне завивання вітру, на темні тіні в кожному кутку, куди не потрапляло світло прожектора. Я сказав собі, що найбільша небезпека полягає в тому, що старовинний дах котеджу може поховати останки під собою. На вигляд він був дуже ненадійний, а погода погіршувалася, і я не хотів, щоб раптова завала пошкодила крихкі кістки до того, як я матиму змогу їх оглянути.
Я саме закінчив фотографувати, коли Дункан повернувся з трейлером Броуді — маленьким фургончиком «Віннебаґо» з окремим, автономним житловим приміщенням. Доволі тісний усередині, він, утім, виявився таким же ретельно чистим і охайним, як і авто колишнього інспектора.
— Тобі тут буде нормально. Гарно й затишно, — сказав Фрейзер Дункану, поплескавши по боку фургона. Мене чогось не здивувало те, що саме молодий констебль буде чергувати тут усю ніч. Фрейзер мотнув головою в бік котеджу:
— Якщо вона знову прийде й буде до тебе прискіпуватися, дозволяю тобі її заарештувати.
— То так. Дякую щиро, — сумно відповів Дункан.
Фрейзер хрипко хихотнув. Пообіцявши привезти хлопцеві вечерю, він залишив Дункана за спробами запалити парафіновий обігрівач у фургоні й запропонував підвезти мене до селища. Ми проїхали близько десяти хвилин, коли я побачив щось схоже на маяк, що сяяв у темряві. Величний будинок, що я його помітив дорогою до котеджу, тепер освітлювався прожекторами.
— Мабуть, добре мати гроші, які можна ось так спалювати, — кисло прокоментував Фрейзер.
— Хто там живе?
— Чолов’яга на ім’я Стракан. Місцеві, схоже, думають, що в нього з дупи сонце світить. Приїхав сюди кілька років тому і почав сипати грошима. Полагодив дороги та будинки, оплатив нову школу та медпункт. Упакований по маківку. Має власну яхту, й дружина, мабуть, приголомшлива. — Він глузливо пирхнув. — Як вже щастить, то щастить.
Я подивився на яскраво освітлені вікна, що висіли в темряві, і на мить задумався, чому життя й удача такі прихильні до одних і такі жорстокі до інших. Тоді дорога повернула, й будинок зник з очей.
Невдовзі ми дісталися селища. Воно розкинулося перед нами в темряві розсипом яскраво-жовтих вуглинок, коли дорога спускалася до гавані. Уже видно було окремі будинки, із вікнами, запнутими фіранками, — захистом від зимової ночі.
Фрейзер, не доїжджаючи до гавані, звернув із головної дороги до вузької вулички. На пагорбі виділявся окремий високий старий будинок з охайною вивіскою: «Готель “Руна”». Заїзд здавався затишним і гостинним, хоча після такого дня будь-який прихисток зійшов би за щастя.