Ми зупинилися перед готелем. Коли я виходив з машини, дощ уже вщух. Пошматовані хмари неслися чорнильним небом, де-не-де проглядали яскраві зорі та серпастий місяць, що сяяв, як розбитий опал. Ніч була холодна, але промите дощем повітря несло солону свіжість. Було так тихо, аж чутно шум хвиль, які розбивалися об причал, невидимий у темряві.
Слідом за Фрейзером я ступив на ґанок і пройшов подвійними дверима. Опинився в довгому, освітленому теплими лампами коридорі, й мене огорнули приємні пахощі бджолиного воску й свіжоспеченого хліба. Відполіровані поколіннями ніг до кольору кориці голі дошки підлоги, обшиті старими сосновими панелями стіни й стеля, — не покидало враження, наче заходиш на старий корабель. Старовинний годинник непохитно стояв біля стіни, поряд із дзеркалом у рамі з червоного дерева, — амальгама свічада була поцяткована від старості.
З розсувних дверей в дальньому кінці кімнати вийшла молода жінка. На вигляд близько тридцяти, висока й струнка, в джинсах і синьому светрі, який відтіняв темно-руде волосся. Її носом і вилицями розсипалося сузір’я веснянок, над яким сяяли очі, зелені, мов морська хвиля.
— Feasgar math. Добрий вечір, — додала вона переклад для мене. Я знав, що на деяких Гебридських островах досі розмовляють гельською, але раніше чув її лише в тостах. — Припускаю, ви сержант Фрейзер і доктор Гантер?
— То так, — відповів Фрейзер, але вся його увага вже зосередилася на барі, який виднівся за прочиненими дверима. Зсередини долинав гостинний гомін голосів і сміх.
— Я — Елен Макліод. Не знала, коли саме ви приїдете, але кімнати готові. Ви їли?
Фрейзер заледве відірвав очі від бару.
— Ще ні. Було б добре поїсти гаряченького, коли торби закинемо.
— А як щодо Дункана? — нагадав я йому.
— О, точно, — відповів він без особливого ентузіазму. — В мене там констебль чергує, треба теж нагодувати. Ви зможете спакувати йому якогось тормозка, щоб я завіз?
— Звісно.
Фрейзер знову поїдав бар голодними очима.
— Слухайте, ви можете поки провести доктора Гантера. Я… я тут почекаю.
Він уже прямував до бару. «Сітка розірваних капілярів на щоках і носі інспектора мене не обманули», — подумав я.
— Якщо він хоче перехилити чарку, то його спіткає розчарування, — зауважила Елен, — тут лише я працюю. — Вона обдарувала мене конспіративною усмішкою. — Ходім, проведу вас до вашого номера.
Сходинки зарипіли під нашою вагою, але в них відчувалася солідність та спокійна впевненість. Темно-червоний килим, старий і вилинялий, ретельно вичистили, так само як і весь будинок.
Поки я підіймався слідом за Елен на другий поверх, краєм ока помітив, як на горішньому поверсі, там, де не горіло світло, промайнуло щось біле. Я підняв очі на наступний марш та побачив бліде обличчя маленької дівчинки, яка спостерігала за нами крізь поруччя.
Серце заколотило.
— Анно, я тобі сказала, що вже давно час лягати, — строго нагадала Елен, — повертайся до ліжка.
Маленька дівчинка сприйняла зауваження мами як запрошення спуститися сходами. Коли вона вийшла з тіні у своїй нічній сорочці, шок, який я відчув, побачивши її, вже вщух. Зблизька вона зовсім трохи скидалася на мою доньку. Аліса була старшою, мала біляве волосся. Як у її матері. Цій малій було не більш як чотири-п’ять років, і волосся вона мала таке саме темно-руде, як у молодої жінки.
— Не можу заснути. — Дівчинка з відвертою цікавістю витріщалася на мене. — Вітер налякав.
— Кумедно, ти через нього ніколи раніше не хвилювалася, — дорікнула Елен. — Ну ж бо, бігом до ліжка, юна леді. Я зайду поцілувати тебе й побажати на добраніч, коли покажу докторові Гантеру його кімнату.
Дівчинка ще раз глянула на мене та зробила, про що її попросили.
— Пробачте. — Елен далі йшла коридором. — У донечки, як то кажуть, здорова допитливість.
Я видушив усмішку:
— Радий це чути. Можете звати мене Девід. Їй скільки? П’ять?
— Чотири. Вона завелика для свого віку. — У голосі Елен пролунала нотка гордості. — У вас є діти?
Моє обличчя закам’яніло.
— Ні.
— Ви одружені?
— Був колись.
Елен скривилася.
— Дозвольте запитати: розлучені?
— Ні, вона померла.
Елен затулила рота долонею.
— Ох, вибачте…
— Все гаразд.