Але вона тепер дивилася на мене з розумінням.
— І не тільки дружина, так? Саме тому вас так шокувала поява Анни.
— Була майже одноліткою вашої, от і все. — Я намагався говорити так нейтрально, як тільки міг. Розумів, що вона не хотіла завдати мені болю, але видиво її доньки на сходах торкнуло свіжу рану, яка зазвичай була прихована. Я всміхнувся: — Анна, схоже, дуже мила дівчинка.
Елен зрозуміла натяк.
— Ви б такого не сказали, якби побачили, коли щось не по-її. Вона-то ще мала, але як настрій нападає, то добре керує.
— І у вас ще попереду підліткові роки.
Вона засміялася — добрий чистий звук. Сміх у неї був такий, наче вона сама ще дівчинка.
— Я про це навіть думати ще не хочу.
Мені стало цікаво, де батько дівчинки. Обручки Елен не носила, а з її попередніх слів випливало, що вона тут сама з малою донькою. Але то, звісно, мене не обходить.
Вона відчинила двері наприкінці коридору.
— Ось, будь ласка. Боюся, не дуже розкішно.
— Усе чудово, — запевнив я її. Так воно й було. Кімната була спартанською, але чистою та затишною. Біля односпального латунного ліжка стояв старий сосновий комод, з іншого — шафа для одягу. Акуратно відкинуте тартанове покривало на ліжку відкривало хрусткі білі простирадла.
— Ванна в кінці коридору. Спільна, але тільки для вас та сержанта Фрейзера. У нас в цю пору року гостей небагато.
У голосі її чулося: «Що поробиш, так вже є».
— Ну, я піду, ви самі розберетеся. Просто спускайтеся до бару, коли будете готові вечеряти.
Принаймні на комоді стояв телефон і в мене буде можливість зателефонувати Дженні.
— Я тут зможу десь вийти в інтернет? Хотілося б перевірити пошту.
— Якщо у вас із собою ноутбук, можна скористатися цією телефонною лінією. Бездротового в нас ще немає, але тут широкосмугова мережа.
— У вас широкосмуговий? — здивувався я.
— А ви думали, ми тут димові сигнали посилаємо?
— Ні, просто…
Вона всміхнулася, побачивши, як я зніяковів.
— Усе гаразд. Я вас не звинувачую. У нас досі буває, що немає електрики та зв’язок зникає, коли погода погана. Отже, ми ще не настільки досконалі. Але все досить добре працює — здебільшого.
Коли вона пішла, я гепнувся на ліжко. Пружини прийняли мою вагу й відповіли металевим скреготом. Боже. Виявляється, я стомився значно сильніше, ніж гадав. Зустріч на сходах пробила захисні мури, які я так ретельно вибудовував після загибелі Кари й Аліси. Надто довго довелося мені йти до того стану, коли я змирився з тим, що досі живий, а мої дружина й дочка — ні. Дженні цьому дуже допомогла, і я був їй справді вдячний за наданий мені другий шанс.
Але час від часу біль утрати навалювався з такою силою, від якої перехоплювало подих. Я протер очі. Втома таки наздогнала. День був довгий. І він ще не закінчився.
Я дістав із сумки ноутбук і поставив на комод. Зняв слухавку, щоб зателефонувати Дженні, чекаючи, поки комп’ютер запуститься. Вона вже мала повернутися з роботи, до своєї квартири в Клепгемі, де ми неофіційно жили разом. Неофіційно тому, що я все ще мав власну квартиру в Східному Лондоні, хоч майже ніколи там не залишався. Коли ми покинули Норфолк вісімнадцять місяців тому, поки Дженні ще оговтувалася після викрадення, яке ледь не вартувало їй життя, ми обоє відчули, що було б добре для нас зберегти певний ступінь незалежності. Здебільшого так і було.
Лише нещодавно в наших стосунках почали з’являтися перші тріщини.
Я знав, що це здебільшого моя провина. Коли ми з Дженні познайомилися, я був звичайним терапевтом. Технічно я ним і залишався, але робота, яку виконував зараз, була зовсім іншою. І вона не тільки часто забирала мене з дому, а й болісно нагадувала про той час — і досвід, — який Дженні воліла б забути.
Я не знав, як розв’язати цей вузол. Моя робота була такою ж частиною мене, як дихання, але я не міг уявити, що втрачу Дженні. Проте вже починав думати, що незабаром мені доведеться вибирати між ними.
Пролунало кілька гудків, нарешті вона відповіла.
— Привіт, це я, — сказав я.
— Привіт, — натягнута пауза. — Отже, як там Зовнішні Гебриди?
— Мокрі й холодні. А в тебе як день минув?
— Чудово.
Дженні працювала вчителькою. У Лондоні важко знайти таку роботу, але їй трапилася неповна ставка в дитячому садку, їй дуже подобалося це місце. Вона прекрасно знала свою справу й добре ладнала з дітьми. Я знав, що вона мріє про свою дитину. Але сам не був упевнений, чи хочу спробувати знову.
Я не міг витримати цієї неприродної натягнутості, що зависла поміж нами.