— Слухай, вибач за те, що я раніше наговорив.
— Не має значення.
— Має. Я просто хочу пояснити
— Не треба. Будь ласка, — додала вона, вже не з таким притиском. — Сенсу нема. Ти зараз там. Я була розчарована, що ти сьогодні не приїдеш.
— Це ж тільки день-два, — промимрив я, розуміючи, що за оливкову гілку примирення ця фраза навряд чи зійде.
— Ок.
Мовчанка затягувалася.
— Я, мабуть, піду, — проговорив я згодом. — Зателефоную тобі завтра ввечері.
І почув її видих:
— Девіде…
У мені все захололо.
— Що?
Знову пауза.
— Нічого. Просто чекаю, коли побачу тебе. От і все.
Я сказав їй, що теж чекаю, і неохоче повісив слухавку. Залишився на певний час у ліжку, гадаючи, що вона мала сказати й не сказала. Що б воно не було, навряд чи я волів би це почути.
Зітхнувши, я під’єднав камеру до ноутбука й завантажив фотографії з котеджу. Понад сотню кадрів останків, знятих з усіх боків. Я швидко переглянув їх, переконавшись, що нічого не пропустив. Знебарвлений спалахом, вигляд уцілілих рук і ніг не втратив здатності шокувати. Я довше вивчав зображення зламаного черепа. Він був схожий на незліченну кількість інших, які я бачив після пожежі. Майже хрестоматійний випадок вибуху черепної коробки.
То чому ж я відчував, що щось пропустив? Я так довго вдивлявся в екран, що заболіли очі, проте так і не знайшов нічого, що мене тривожило. Зрештою вирішив, що й не знайду. «Воллес, мабуть, має рацію. Ми всі тут просто перестрахувалися».
Я створив резервні копії файлів на флешці, а потім під’єднав ноутбук до інтернет-сервера готелю, щоб перевірити пошту. Файли зниклих безвісти, про які я просив Воллеса, ще не надійшли, тож я відповів на термінові повідомлення, розтягнувся на ліжку й заплющив очі. Ледь не заснув, але шлунок голосно бурчав, нагадуючи про те, що їсти все одно треба, втомився чи ні.
Я змусив себе вибратися з ліжка й попрямував до дверей. Проходячи повз вікно, мимоволі визирнув надвір. Моє відображення дивилося на мене з темного скла, вкритого дощем, але на секунду мені здалося, що я побачив щось — когось — зовні.
Я підійшов і вдивився в темну шибку. Надворі внизу стояв самотній вуличний ліхтар — яскраво-жовта пляма в темряві. Але, за винятком цього, нічна вулиця була порожня.
«Гра світла», — заспокоїв я себе. Вимкнув світло в номері та спустився на перший поверх.
5
Бар виявився маленьким затишним закутком, куди втиснулося кілька столиків. Як і в холі, стіни були обшиті сосновими панелями, тому здавалося, що заходиш у велику дерев’яну коробку. Камін біля стіни було оздоблено мушлями. У вогнищі палав торф’яний брикет, сповнюючи кімнату насиченим пряним ароматом.
Клієнтів набралося менше дюжини, але цього вистачало: пожвавлення без відчуття натовпу. В розмовах лунала цікава суміш мелодійної шотландської говірки та жорсткіших приголосних гельської. Я увійшов до бару й помітив на собі кілька цікавих поглядів. Очевидно, чутка про те, що знайшли в старому фермерському котеджі, вже поширилася — поза сумнівом, стараннями Меґґі Кесіді. Але після першої цікавості всі повернулися до своїх справ. Біля вікна двоє старих грали в доміно, стакато чорних прямокутників лунало контрапунктом до дзвякання келихів. Кінрос, бородатий капітан порома, розмовляв біля бару зі здоровенним пузатим чолов’ягою. До них приєдналася неохайна жінка років за сорок, її хрипкий сміх та прокурений голос перекривали загальний галас.
Усі столики виявилися зайнятими. Фрейзера не було видно, і я подумав, що він, мабуть, повіз вечерю Дункану до трейлера. Я трохи зніяковів, як завжди буває, коли чужинець вдирається в тісну компанію.
— Докторе Гантер. — Броуді вмостився за столиком біля вогню й махав мені рукою. Біля ніг на підлозі дрімала, скрутившись калачиком, стара бордер-колі. — Сядете коло мене?
— Дякую. — Я зрадів знайомому обличчю й пробрався повз гравців у доміно.
— Можна вас пригостити? — Перед ним на столі стояв кухоль із чаєм. Я досі не поїв, але випивка була б не зайвою.
— Віскі, дякую.
Він пішов до бару, а я влаштувався на стільці навпроти нього. Кінрос посунувся та кивнув Броуді. Скоріш як простий знак поваги, ніж дружби. Ніхто не обслуговував, тому Броуді просто налив мірку віскі в склянку та зробив нотатку крейдою на дошці над баром.
— Ось, будь ласка. П’ятнадцятирічний солодовий Айлі. — Він поставив переді мною склянку й маленький глечик води.
Я поглянув на його чай.
— А ви самі не п’єте?
— Більше не п’ю. — Він здійняв своє горня. — Slàinte[6].