Выбрать главу

Зрозуміло було, що він про все це думає.

Війнуло холодним повітрям, відчинилися двері, і за мить усередину влетів, дряпаючи кігтями підлогу, золо­тистий ретривер.

— Оскаре! Оскаре!

Слідом за собакою увійшов чоловік. На мій погляд, йому було близько сорока (плюс-мінус два роки). Прекрасне витончене обличчя сучасного Байрона. Чорне водонепроникне пальто, вочевидь дороге. Так само як і його власник, це пальто здавалося несумісним із цератовими дощовиками, яким віддавали перевагу інші мешканці острова.

Його поява змусила всіх у кімнаті замовкнути. Навіть ті, хто грав у доміно, припинили гру. Чоловік звично клацнув пальцями до собаки. Той риссю повернувся до нього, завихляв хвостом.

— Пробач, Елен, — проговорив він легко й упевнено, в його вимові чутно було рубані голосні південноафриканського акценту. — Кинувся вперед, щойно я двері відчинив.

Елен байдуже сприйняла й нового гостя, і його вибачення.

— Мав би тримати на повідці. Це ж готель, а не псарня.

— Я знаю. Більш не повториться.

Він на позір каявся, але коли Елен відвернулася й ви­йшла, я побачив, як незнайомець швидко всміхнувся й підморгнув тим, хто пив біля бару. У відповідь засяяли широкі усмішки. Новий відвідувач був тут популярний.

— Доброго вечора всім. Незатишно сьогодні надворі, — сказав він, знімаючи пальто.

Пролунав хор «Feasgar math» і «то так». У мене склалося враження, що він міг би сказати, що вечір чудовий, і вони б так само охоче з ним погодилися. Але новий гість або не помітив їхньої поваги, або сприйняв її як належне.

— Вип’єте, містере Стракан? — незграбно запитав Кінрос.

— Ні, дякую, Ієне. Але з радістю сам пригощу шановну громаду. Вибирайте випивку й записуйте на мій рахунок. — Він усміхнувся до жінки біля бару, так, що та примружила очі. — Привіт, Карен. Давно тебе не бачив. У Мері все добре?

Вона більш піддавалася його шарму, ніж Елен. Навіть з нашого місця видно було, як вона зашарілася.

— Так, дякую, — відповіла вона, втішена, що її по­мітили.

Тільки тепер чоловік повернувся до того столика, де сиділи ми з Броуді.

— Доброго вечора, Ендрю.

Броуді у відповідь коротко кивнув. Обличчя його затверділо, мов граніт. Він переставив ноги, щоб загородити свою бордер-колі від золотого ретривера, який уже принюхувався до сучки. Новоприбулий поманив ретривера рукавичками.

— Облиш її, Оскаре, агов, собацюро.

Пес відійшов, метляючи хвостом. Його власник обда­рував мене усмішкою. Попри всю його самовпевненість, він приваблював до себе.

— А ви, мабуть, один із гостей острова, про яких я чув. Я Майкл Стракан.

Я вже здогадався, що це мав бути той самий, про кого Фрейзер розповідав мені дорогою від котеджу: неофіційний володар Руни, власник великого будинку. Проте він виявився молодшим, ніж я очікував.

— Девід Гантер. — Я взяв простягнуту руку. Сухий, міцний потиск.

— Можу я вас теж пригостити? — запропонував він.

— Ні, дякую, — відповів я.

Броуді звівся на ноги з кам’яним виразом обличчя. Вищий за Стракана майже на пів голови.

— Я вже збирався йти. Приємно було знову зустрітися, докторе Гантер. Ходім, Бесс.

Собака слухняно почимчикувала за ним.

Стракан провів його поглядом, губи скривилися в слабкій усмішці. Обернувся до мене:

— Ви не проти, якщо я до вас приєднаюся?

Він уже сідав на стілець, з якого щойно встав Броуді, звичним жестом кинувши рукавички на стіл. Чорні джинси й вугільно-сірий светр, підтягнуті вгору рукави оголили засмаглі передпліччя та швейцарський військовий годинник — цей чоловік більше скидався на мешканця Сохо, ніж Зовнішніх Гебридів.

Золотистий ретривер хлюпнувся на підлогу біля нього, так близько до тріскучого вогню, як тільки міг улаштуватися. Стракан потягнувся, почухав його за вухами і сам теж розслабився.

— Товаришуєте з Ендрю Броуді? — запитав він.

— Саме сьогодні познайомилися.

Він широко всміхнувся.

— Боюся, він мене не схвалює. Ви, мабуть, помітили. Я певний, що він був гарним поліціянтом, але боже, суворий дядько!

Я промовчав. Броуді мене досить сильно вразив. Стракан розслаблено розвалився на стільці, недбало закинув ногу на коліно.

— Я так здогадуюся, ви… як це зветься? Кримінальний антрополог? — Він усміхнувся на моє здивування. — На Руні важко щось втримати в таємниці. Особ­ливо коли на острів до бабусі приїздить репортерка.

Я знову згадав, як Меґґі Кесіді підійшла до мене поговорити на поромі. Перечепилася, ледь не впала, вдала, що пише роман, викачала з мене інформацію.