А я на це повівся.
— Не переймайтеся. — Стракан своєрідно зрозумів мій вираз обличчя. — Не так уже часто в нас трапляються такі оказії. Звісно, ми нічого такого не прагнемо. Але останній раз на острові знайшли труп, коли старий фермер намагався дістатися дому вночі після кількох зайвих чарок. Заблукав та й помер. Проте цей випадок зовсім не схожий.
Він замовк, лишивши мені можливість для відповіді.
Я не скористався. Тоді він повів далі.
— Що це було? Якийсь нещасний випадок?
— Вибачте, я справді не можу сказати.
Стракан всміхнувся, перепросив.
— Звісно, що ні. Даруйте мою цікавість. Просто я маю своєрідний приватний інтерес у цьому місці. Відповідаю за багато перепланувань, які тут відбуваються. Це привело на острів більше людей, ніж ми звикли, — підрядників і так далі. Мені б не хотілося думати, що я разом з цим імпортував проблеми з великого міста.
Він здавався справді стурбованим. Але я пильнував, щоб не потрапити в пастку.
— Вимова у вас не місцева, — зауважив я.
Він усміхнувся.
— Моя родина походить із Шотландії, але я виріс поблизу Йоганнесбурга. Ми з дружиною переїхали на Руну десь п’ять років тому.
— Далеченько від Південної Африки.
Стракан потріпав собачі вуха.
— Гадаю, що так. Ми багато подорожували, настав час пустити коріння. Мені сподобалася віддаленість цього місця. Трохи нагадало те, де я виріс. Місце, звичайно, тоді було досить депресивним. Ніякої місцевої економіки, населення скорочувалося. Ще кілька років, і спіткала б доля Сент-Кілди[8].
Я чув про Сент-Кілду — ще один Гебридський острів, покинутий у 1930-ті, який відтоді залишався порожнім. Тепер це був острів-привид, який населяли лише морські птахи та дослідники.
— Схоже, ви змогли відвернути такий кінець, — зауважив я.
Він зніяковів.
— У нас ще є куди розвиватися. І я не хотів, щоб усе приписували саме моїм заслугам. Але Руна тепер — наш дім. Ґрейс, моя дружина, опікується школою, от ми й робимо все, що можемо, кожен у свій спосіб. Тому я й хвилююся, коли чую, що сталося щось таке, як зараз. Агов, Оскаре, що там?
Золотистий ретривер нетерпляче дивився на двері. Я не чув, як хтось заходив у готель, але за мить грюкнули відчинені вхідні двері. Пес схвильовано заскиглив, застукав хвостом об підлогу.
— Не знаю як, але він завжди знає, — сказав Стракан, похитавши головою.
— Знає що? — здивувався я, і тут у бар зайшла жінка. Мені не потрібно усних підтверджень, щоб зрозуміти, що це дружина Стракана. Річ не в тім, що вона була красива, а вона таки була. Плечима білої парки від «Прада», заплямованої дощем, розсипалося густе волосся кольору воронячого крила. Волосся обрамляло обличчя із бездоганною шкірою, пухкі губи вабили погляд.
Але в ній було дещо більше. Якась енергія, чиста фізична присутність, яка, здавалося, притягувала все світло в кімнаті. Я згадав заздрісний коментар Фрейзера: «Дружина в нього, мабуть, приголомшлива».
Він мав рацію.
Жінка зайшла до бару з невпевненою усмішкою, але побачивши Стракана, розквітла сліпучим сяйвом.
— Он ти де! Тож ось де ти завершуєш свої поїздки «у справах», так?
У неї був такий самий південноафриканський акцент, як і в чоловіка. Стракан піднявся й поцілував її.
— Моя провина. Як ти дізналася, що я тут?
— Вийшла до крамниці, але там було зачинено, — пояснювала вона, стягуючи рукавички. Чорні, шкіряні, з хутряною облямівкою, такий собі скромний шик.
На лівій руці вона носила просту золоту обручку та перстень із діамантом, у якому переливалося блакитне світло.
— Коли іншим разом схочеш пропустити чарку, машину перед заїздом не лишай.
— То Оскар винен, затягнув мене сюди.
— Оскаре, розбишако, як ти міг? — піддражнювала вона пса, який радісно стрибав навколо неї. — Усе гаразд, заспокойся.
Вона подивилася на мене, чекаючи, коли нас познайомлять.
Її темні карі очі здавалися чорними.
— Це Девід Гантер, — відрекомендував мене Стракан. — Девіде, це моя дружина Ґрейс.
Вона всміхнулася та простягнула руку:
— Приємно познайомитися, Девіде.
Я взяв руку й відчув пахощі її парфумів, тонкі, делікатні, пряні.
— Девід — кримінальний експерт. Він приїхав з поліцією, — пояснив Стракан.
— Боже, яка жахлива історія. — Вона одразу посерйознішала. — Я просто сподіваюся, що це не місцевий. Знаю, звучить егоїстично, але… ну, ви розумієте, про що я.
Я розумів. Коли доходить до біди, ми всі у своєму серці егоїсти. Підносимо молитви: «Тільки не мене, не моїх. Не зараз».
8
Архіпелаг, що належить до Зовнішніх Гебридів, крайня західна точка Великої Британії. Місцеве населення постійно зменшувалося. Наразі цивільного населення не залишилося, є тільки військова база.