«Трохи свіжого повітря мені все одно не завадить». Він натягнув куртку, прихопив свій важкий ліхтар і вибрався з фургона. Мало не ввімкнув ліхтар, але в останню секунду передумав. Якщо тут хтось крадеться, світло його викаже. Він повільно рушив до котеджу, орієнтуючись, коли вітер розганяв хмари, на короткі проблиски місяця. Ось перед ним окреслився чорний контур будівлі. Добре, що «маґлайт» такий важкий. Ліхтар завдовжки у фут і за міцний кийок зійде. «Може, це й не знадобиться», — сказав він собі, і саме тоді за котеджем спалахнуло світло.
Дункан завмер, серце закалатало. Він потягнувся до рації, щоб викликати Фрейзера, та зупинився. Надто багато шансів, що порушник його почує. Він знову рушив уперед. Побачив, що стрічка, якою запечатали двері, не пошкоджена. Притиснувшись до стіни, попрямував до рогу будинку.
Завмер, прислухаючись. Почувся скрегіт, щось протягнуло по каменю, потім шелест, наче хтось пробирається високою травою. Без варіантів.
Точно хтось є.
Дункан стиснув ліхтар, напружився. «Спокійно». Глибоко вдихнув, ще раз. «Добре, готуйся…»
Вискочивши за ріг, він увімкнув ліхтар на повну.
— Поліція! Залишайся на місці!
Пролунала перелякана лайка, хтось помчав геть. Дункан рушив за втікачем, мокра трава чіплялася за ноги. Не встиг він відійти, як постать раптом перечепилася й стрімголов упала.
Схопивши втікача за плече, Дункан потягнув ліхтар і спрямував промінь в обличчя.
Меґґі Кесіді зиркнула на нього, мружачись від яскравого світла.
— Відчепись від мене! O mo creach[10], здається, я зламала ногу!
Дункан відчув суміш полегшення й розчарування. І почуття провини. Допомагаючи репортерці підвестися, він зрозумів, що вона ледь дістає йому до плеча.
— Ти своїми криками до смерті мене налякав! — буркнула вона. — Молися, щоб нога в мене лишилася цілою, бо подам до суду.
— Що ви тут робите? — Дункан намагався не допустити в голос ноток виправдовування.
Вона лише секунду помовчала.
— Думала, приїду гляну, як ти тут, — всміхнулася Меґґі. — Не дуже весело застрягнути в такій халупі.
— То чого ви зазирали у вікно котеджу?
— У фургоні світло не горіло. Я вирішила, що ти можеш бути там.
Він помітив, як вона намагається щось запхати до кишені.
— Що у вас там?
— Нічого.
Але ліхтарик поліціянта вже висвітив мобільний телефон, який вона затисла в руці.
— Вам звідси не вдасться нікому подзвонити, — сказав Дункан. — Ви ж не збиралися фотографувати, правда?
— Ні, звичайно, ні…
Він простягнув руку.
— Слухай, у мене все одно нічого не вийшло, гаразд? — запротестувала вона.
— Тоді ви не проти показати мені, правда?
Плечі Меґґі опустилися. Вона показала йому екран.
— Усе одно толку нема, — пробурмотіла вона, відкриваючи два розмиті та засвічені кадри.
Як він пояснив пізніше, Дункан не думав, що вони будуть корисні. Навіть він не міг зрозуміти, що це таке. Але все одно змусив репортерку видалити їх.
— І решту.
— Це все, кажу тобі.
Він просто дивився на неї. Роздратовано зітхнувши, вона показала йому інші фотографії.
— Мабуть, забули про цей, еге ж? — весело сказав він, коли побачив ще один розмитий знімок котеджу.
— Тепер задоволений? — запитала вона, видаляючи кадр. — Тож що ти зробиш? Заарештуєш мене?
Дункан міркував про те саме. Він навіть не був упевнений, що Меґґі порушила закон. Вона насправді не перетинала обмежувальну стрічку. Крім того, він мусив визнати, що щось йому в ній подобається.
— Ви дасте мені слово, що більше не спробуєте сюди лізти? — запитав він авторитетним (він сподівався) тоном.
— Я не буду, чесно. Ой. — Вона здригнулася, коли перемістила вагу на ногу.
— Ви цілі? — запитав Дункан.
— Я можу ходити, але це не твоя заслуга. То можна мені йти?
Він вагався.
— Де ваша машина?
Вона жестом показала назад, на ґрунтовку.
— Залишила біля дороги.
— Ви впевнені, що впораєтеся?
— Наче ти так переймаєшся, — гарикнула вона. — Дійду.
Усміхаючись сам до себе, Дункан дивився, як маленька постать шкутильгає стежкою, а перед нею стрибає промінь ліхтарика. Переконавшись, що репортерка пішла, констебль повернувся до фургона. Увійшовши всередину, помітив біля дверей грудку бруду. Раніше наче не було. «А щоб тому Фрейзеру. Ніг не міг витерти».
З думкою про Меґґі Кесіді хлопець поставив чайник.
Машина Меґґі стояла десь ярдів за п’ятдесят, на узбіччі траси. Її кульгання зникло, щойно вона вибралася з поля зору Дункана, але брови репортерки так і були насуплені, коли та підійшла до старого «фольксваґена-міні». Бабусина машина — стара шкарабайка, але краще, ніж нічого. Вона плюхнулася на водійське сидіння й перевірила мобільник. Попри те що Меґґі видаляла фотографії власноруч, вона все одно не могла не переконатися, чи ті справді зникли. Таки зникли.