На вулиці були люди, дітлахи скупчилися біля брами маленької, але нової на вигляд школи. Я шукав Анну, проте не міг її розрізнити серед парок і дафлкотів. Дітей зустрічав чоловік у гостроверхій вовняній шапці, його нездорова худорба впадала в око, попри грубе пальто. Він зупинився й витріщався на мене, коли я проїжджав повз. На мій кивок не відповів, тільки відвів погляд.
Отже, я виїхав із селища, минаючи пагорб із Бодах-Руною, стародавнім каменем, який показав мені Броуді. Острів не можна було назвати мальовничим, але він таки справляв враження: край пагорбів і темних торф’яних боліт, усіяних вівцями. Єдиною ознакою житла за межами селища був великий будинок, що, як я тепер знав, належав Страканам. Вогні у вікнах вже не горіли, але все одно це була найвеличніша будівля, яку я бачив на острові. Гранітні стіни з башточками та решітчасті вікна, вивітрені атлантичними вітрами, — навколо них панувало відчуття незмінності.
Коли я приїхав, «вольво» Броуді вже стояв біля котеджу. Колишній інспектор з Дунканом сиділи в автофургоні, на маленькій конфорці посвистував чайник. У тісному салоні пахло несвіжим тілом й парами парафіну.
— Доброго ранку, — привітався Броуді, коли я увійшов. Він сидів на пошарпаному диванчику, що стикався з відкидним столом. Стара собака дрімала біля ніг.
Чомусь я не здивувався, знайшовши його тут. Можливо, цей чоловік вийшов на пенсію, але він не здався мені людиною, яка могла б залишитися осторонь після відставки.
— Сержант Фрейзер не з вами?
— У нього справи в селищі.
Вираз обличчя в нього був несхвальний, але він нічого не сказав.
— Ви не заперечуєте, що я знову тут? — запитав колишній інспектор, ніби читаючи мої думки. — Я розмовляв із Воллесом сьогодні вранці. Він сказав, це на ваш розсуд.
— У такому разі я згоден.
Тепер, коли Воллес знав, що Броуді не перебільшував, повідомляючи про тіло, я припустив, що він, мабуть, зрадів, що колишній інспектор готовий долучитися до справи. Якщо вже на те, я теж. Хай там як воно Фрейзеру проти шерсті, але не завадить мати під рукою когось із досвідом Броуді.
Дункан позіхнув — юнак вочевидь погано спав, — і з ентузіазмом дитини на Різдво почав розгортати сендвіч з беконом і яйцем від Елен.
— Здається, учора ввечері в нас був гість, — сказав мені Броуді, багатозначно дивлячись на нього.
З повним ротом Дункан описав спробу Меґґі Кесіді сфотографувати останки.
— В неї нічого не вийшло, — наполягав він. — І я змусив її пообіцяти, що вона більше не намагатиметься.
Броуді скептично звів брову, але нічого не сказав. На столі перед Дунканом лежав товстий підручник з криміналістики, із закладкою на перших кількох сторінках.
— Вчився? — запитав я.
Він почервонів.
— Не зовсім. Просто щось почитати, знаєте.
— Дункан каже, що хоче подати заявку у відділ карного розшуку, — додав Броуді.
— Зрештою, — швидко проговорив зніяковілий Дункан, — я ще не приділяв цьому достатньо часу.
— Не завадить знати, що ти хочеш робити, — сказав Броуді. — Я розповідав йому про кілька справ, у яких працював із його батьком, але, здається, це його не відлякало.
Дункан посміхнувся. Залишивши їх теревенити за чаєм, я відкрив кейс, який прихопив із собою. Усередині був мій польовий набір, те, що я завжди брав на роботу.
Диктофон для запису, одноразовий комбінезон, взуття та маски, латексні рукавички, лопатки, пензлі, а також два сита різного розміру. І пластикові пакети для доказів. Багато-багато пакетів для доказів. Мені мало вистачити кількох останніх пар одноразових рукавичок і комбінезонів, більшість із яких я використав на роботі в Ґрампіанах. Комбінезон був дуже великий, одягався поверх пальта. Я насилу нап’яв його, взув захисні бахіли поверх черевиків, насамкінець натягнув латексні рукавички поверх пари шовкових підкладок. Зазвичай я носив із собою хімічні грілки для рук, щоб працювати надворі, але вже витратив їх усі на попередній справі. Доведеться терпіти зашпори в пальцях.
Дункан спостерігав, як я готуюся. Відклав сендвіч.
— Вас це не бентежить? Я маю на увазі роботу з трупами?
— Не будь зухвалим, хлопче, — докорив Броуді.
Констебль зніяковів.
— Вибачте. Я не хотів…
— Усе гаразд, — заспокоїв я його. — Хтось має це робити. Що ж до решти… До цього звикаєш.
Але його слова застрягли в пам’яті. «Вас це не бентежить?» Легкої відповіді не було. Я добре усвідомлював, що багато людей вважають мою роботу жахливою, але то була моя робота. І те, чим я був.