То що ж я відчував, коли виконував свою роботу?
Це запитання все ще крутилося в моїй голові, коли я вийшов із трейлера й побачив лискучий сріблясто-сірий «сааб», що прямував трасою до котеджу. На звук вийшли Броуді та Дункан. «Сааб» зупинився біля «жучка».
— Що в біса він тут робить? — роздратовано запитав Броуді, коли Стракан вийшов з машини.
— Доброго ранку, — привітався гість. Слідом за ним із «сааба» вискочив його золотистий ретривер.
— Заберіть ту собаку в машину! — кинув Броуді.
Ретривер пильно принюхувався.
Стракан потягнувся, щоб узяти пса, але той уже почув запах та стрілою помчав до котеджу.
— Чорти б його схопили! — вилаявся Броуді й кинувся напереріз.
Колишній інспектор виявився напрочуд швидким для людини його ваги й віку. Він схопив пса за нашийник, коли той мчав повз нього, намагаючись ухилитися. Різко потягнув назад, ледь не підняв над землею, відтягнув до себе.
Підбіг вражений Стракан:
— Боже! Вибачте!
Броуді тримав ретривера за нашийник, натягуючи його так, що передні лапи відірвалися від землі. Пес скавчав і борсався.
— Що в біса ви робите? Ви що собі думаєте?
— Я сказав, що перепрошую. Зараз заберу.
Стракан простягнув руку, але Броуді не віддав собаку. Пес був великий, інспектор легко, без зусиль, тримав його за нашийник, і хватка була така міцна, що пес уже задихався, звиваючись та намагаючись вивільнитися.
— Я сказав, що забираю його, — повторив Стракан, уже рішучіше.
На мить я подумав, що Броуді не збирається віддавати собаку. Та він штовхнув тварину до Стракана.
— Вас тут не має бути. Ані вас, ані клятого пса!
Стракан заспокоював свого вихованця, притримуючи його за нашийник.
— Вибачте. Я не хотів його випускати. Просто хотів побачити, чи зможу якось допомогти.
— Можете повернутися в машину й поїхати. Це справа поліції, а не ваша!
Але тепер Стракан і сам почав злитися.
— Дивно, я гадав, ви вже вийшли у відставку.
— Я маю дозвіл бути тут. А ви — ні.
— Можливо, ні, але це все одно не дає вам законного права вказувати мені, що робити.
Щелепи Броуді рухалися, він ледь стримувався.
— Констебль Маккіні. Чому б вам не провести цього джентльмена до його машини?
Украй схвильований Дункан випростався перед Страканом.
— Нема потреби. Я йду, — сказав Стракан. Щоки його вкрилися плямами, але тепер він начебто заспокоювався. Всміхнувся до мене, немов вибачливо, старанно ігноруючи Броуді.
— Доброго ранку, докторе Гантер. Даруйте, що так сталося.
— Все гаразд. Просто краще, щоб сюди не сходилося багато людей, — відказав я.
— Звісно, ні, я все розумію. Але якщо я можу чимось допомогти, дайте мені знати. — Він легенько смикнув нашийник пса. — Ходім, Оскаре, погане хлопчисько.
Броуді із суворим і невблаганним обличчям спостерігав, як той веде собаку до машини.
Дункан, затинаючись, пробурмотів:
— Вибачте, я не був певний, чи мені потрібно…
— Не треба перепрошувати. Мені не варто було так втрачати самовладання. — Броуді вийняв із кишені пачку цигарок і запальничку, вочевидь ще розбурханий.
У фургоні закипів чайник.
Я почекав, поки Дункан забереться до фургона, щоб зробити чай, та звернувся до Броуді:
— Вам не дуже подобається Стракан, правда?
Броуді посміхнувся.
— А це в око впадає, еге ж? — Він дістав цигарку з пачки, подивився на неї з огидою. — Брудна звичка. Відмовився, коли вийшов на пенсію. Але, схоже, почав знову.
— Що ви проти нього маєте?
Він запалив цигарку й довго затягувався, видихаючи дим, наче його це обурювало.
— Я не схвалюю його манери. Привілейовані типи, які думають, що мають гроші й можуть робити, що їм заманеться. І то ж не сам заробив, а дістав у спадок. Його родина заробила свої статки, видобуваючи золото в Південній Африці під час апартеїду. Думаєте, вони там хотіли ділитися зі своїми тамтешніми робітниками?
— Ви не можете звинувачувати його в тому, що зробила його сім’я.
— Може й ні. Але, як на мене, він надто самовпевнений. Ви бачили, як він учора ввечері поводився в барі, купував усім напої, зачаровував Карен Тейт. Така дружина, а він ще очима накидає.
Я згадав, як Фрейзер розповідав мені, що Броуді покинула дружина, й подумав, що його неприязнь до Стракана могла бути забарвлена заздрістю.
— Але ж він так багато зробив для острова. Я чув, що поки він сюди не приїхав, Руна рухалася в тому ж напрямку, що й Сент-Кілда.