І все ж щось у черепі мене непокоїло, щось на кшталт настирливого нервового свербіння. Майже мимоволі я знову почав розглядати його. Наче за злим умислом, денне світло згасало дедалі швидше. Вчора я уникав роботи вночі, бо не хотів наробити помилок. Тепер я відчув, що припущуся ще більшої, якщо цього не виконаю. Я переставив прожектор, але він усе одно був недостатньо яскравий для моїх цілей.
Діставши свій ліхтар, я поставив його на підлогу, щоб він світив у зівущу порожнину черепа. Світло моторошно полилося з порожніх очниць, коли я звернув увагу на осколки кісток, що лежали на підлозі. Більшість з них були крихітними, не більшими за мій ніготь. Я вже записав їхні позиції на міліметровому папері, але тепер, наче огидний пазл, намагався зібрати їх докупи.
Це було те, що я зазвичай намагався робити лише в лабораторії, де мені на допомогу приходили відповідні затискачі, пінцети та збільшувальні лінзи. Тут не було навіть столу, а мій прогрес уповільнювався через занімілі пальці. Однак я поступово збирав фрагменти докупи, доки не склав значну частину.
І тоді я це побачив.
Удар, досить сильний, щоб зламати черепну коробку, призводить до блискавичних переломів, що поширюються від місця контакту. Зазвичай їх важко не помітити, і я не бачив жодних їхніх ознак. Але я шукав не в тому місці. Фрагменти з’єдналися, щоб виявити рвану павутину тріщин. Характерні зигзагоподібні лінії, які міг спричинити лише сильний удар, достатньо сильний, щоб зламати кістку, не зламавши її.
Череп тріснув у вогні, все так, але саме там, де він уже був ослаблений.
Я обережно поклав уламки кісток на землю. Броуді весь час мав рацію. Це не нещасний випадок.
Цю жінку було вбито.
8
Я майже не помічав вітру й дощу, коли повертався до фургона. Надворі була непроглядна темрява, але вікно світилося, немов маяк. У роті залишився кислий присмак. Хтось убив молоду жінку, а потім підпалив труп. Подобалося це Воллесу чи ні, але тепер у нього не було іншого вибору, окрім як перевести справу до повномасштабного розслідування вбивства.
Я сердився на суперінтенданта, але ще більше на себе. Мало втішало те, що смерть від пожежі, як відомо, важка. Я мав дослухатися до власних інстинктів. І ще дещо слід взяти до уваги. Помилково вважати, що, якщо мертва жінка не місцева, її вбивця теж чужинець. Ми не знали, що жертва робила на Руні, але, за словами Броуді, в цю пору року сюди приїздить мало сторонніх. Тож цілком імовірно, що вона приїхала або з кимось із місцевих мешканців, або щоб із ним побачитися. А це означає, що вбивця досі може бути на острові.
Ця думка переслідувала мене, поки я поспішав до автофургона. Після крижаного котеджу там панувало майже задушливе тепло, повітря обважніло від випарів парафінового обігрівача.
— Як справи? — спитав Дункан, підводячись.
— Мені потрібно поговорити з Воллесом. Можна скористатися вашим радіо?
— Ну, звичайно. — Він навіть здивувався. Передав мені рацію та додав: — Я, е-е, побуду надворі.
Поліційна радіостанція виявилася одним із новітніх цифрових пристроїв, що дозволяли зв’язатися як зі стаціонарними, так і з мобільними телефонами. Але Воллес не відповідав за жодним із номерів. Чудово. Я залишив повідомлення з проханням мені зателефонувати й почав вилазити з комбінезона.
— Усе гаразд? — запитав Дункан, повертаючись.
— Все добре. — Він сам незабаром дізнається, але я хотів поговорити з Воллесом, перш ніж розповісти комусь іншому. — Повертаюся до селища.
Мені більше не було сенсу сидіти в котеджі. Я більше нічого не торкатимуся, поки сюди не прибуде слідча група, окрім того, потрібно було заспокоїтися й подумати про наслідки того, що я знайшов. Але на виході я завагався.
— Слухайте, пильнуйте тут, добре? Бодай щось підозріле, чи хтось сюди прийде, негайно дзвоніть Фрейзеру.
Він здавався спантеличеним і трохи ображеним.
— То так, звісно.
Я вийшов до машини. Лляло, мов з відра, вікна старого «фольксваґена» Елен запітніли, щойно я сів. Увімкнувши обігрівач, щоб вони очистилися, я здолав громіздкий важіль коробки передач і вибрався з колії на дорогу. Склоочисники скрипіли, розмазуючи дощ на лобовому склі. Я випростався на сидінні, вдивляючись крізь запітніле скло. Начебто машини тут не їздять, але я не хотів збити якусь вівцю, яка раптом вирішила поблукати асфальтом.