Приблизно на півдорозі до селища переді мною раптом вискочила бліда тінь. Я встиг побачити блискучі собачі очі, в яких відбилося світло фар, натиснув на гальма, і тут машина вийшла з-під контролю. «Фольксваґен» шалено закрутило, мене підкинуло в ременях безпеки, машина різко зупинилася.
Від удару перехопило подих. Я відкинувся на спинку сидіння, мене трусило, я розтирав груди там, де їх притиснув ремінь. Я не дуже сильно постраждав, і двигун «фольксваґена» ще працював. Машина з’їхала з дороги в кювет, фари освітлювали не асфальт, а густі купини трави.
Принаймні я не збив собаку. Я бачив, як той відскакував, коли машина втратила контроль. І якщо на острові немає двох золотистих ретриверів, то це мав бути собака Стракана. Одному Богові відомо, що він тут робить.
Думка про те, що в його розпорядженні весь острів, але він примудрився вибігти саме переді мною, мене не розрадила. Я ввімкнув зворотну передачу і спробував виїхати на дорогу заднім ходом. Колеса крутилися й буксували, але машина не зрушила з місця. Я перемкнувся на першу передачу й спробував посунутися вперед, але з тим самим результатом.
Довелося вимкнути двигун і вийти подивитися. Машина, здається, не була пошкоджена, але задні колеса загрузли в багнюці. Я натягнув капюшона й зазирнув до багажника, сподіваючись знайти щось, щоб підсунути під шини. Нічого. Я повернувся в машину; у світлі фар струмені дощу виблискували, мов білі дроти. Я міркував, що мені робити. Не було сенсу повертатися до фургона, тож залишалося два варіанти. Я міг або сидіти в машині, поки хтось не прийде, або решту шляху до селища пройти пішки. У першому випадку я міг би чекати годинами. Принаймні прогулянка мене зігріє.
Я вилаявся, коли зрозумів, що залишив ліхтар у робочому кейсі в фургоні. Увімкнув верхнє світло, порився в бардачку, сподіваючись знайти там ліхтарик. Але нічого доладного не виявив, тільки якісь старі карти й клаптики паперу.
Вимкнувши фари, я дочекався, поки очі звикнуть до раптової темряви. Через деякий час я визнав, що вони достатньо пристосувалися до оточення. Руну вкрила ніч, ставало дедалі темніше. І все ж мені не хотілося виходити з машини. Я щойно дізнався, що на острові, ймовірно, є вбивця. Мене тривожила думка про те, що я опинився на самоті на порожній дорозі.
Але то дурня. Навіть якщо він досі на Руні, навряд чи вбивця молодої жінки вештається десь поблизу. «Ну ж бо! Немає сенсу далі чекати».
Я вийшов з машини. Крізь рвані хмари пробивався місяць. Він надавав болотам і пагорбам суворої, неземної краси, заливаючи дорогу сріблястим світлом. Настрій поліпшився, коли я рушив у дорогу. «Зрештою, не так уже й погано». Щойно я про це подумав, хмари знову закрили місяць, і світло раптово зникло.
Цілковита темрява вразила мене. Я жив за містом і думав, що знаю, якою темною може бути ніч. Але тут усе було інакше, не так, як у моєму попередньому досвіді. Руна — крихітний острів, розташований за багато миль від великої землі, навколо — ані міста, ані містечка, яке б відбивало далеке світло. Я подивився вгору, сподіваючись побачити в небі хоч якісь ознаки світла. Нічого. Хмарний покрив гасив будь-який проблиск зірок чи місяця, немов груба ковдра.
Я озирнувся, сподіваючись побачити хоча б обнадійливий силует «фольксваґена». Але темрява стояла абсолютна. Лише звук моїх кроків доводив, що я рухаюся. «Це лише темрява. Вона тобі не зашкодить». Якщо я не збився з дороги, немає про що хвилюватися. Рано чи пізно дорога приведе мене назад у селище.
Попри це, коли я знову почав рухатися, моя впевненість падала з кожним кроком. Лляв крижаний дощ, вітер видував усе тепло з мого тіла, я майже оглух і осліп.
Але не настільки оглух, щоб не почути гуркоту позаду на дорозі.
Я обернувся, серце калатало. Не було видно нічого, крім темряви. «Напевно, просто вівця, або щось вітром надуло. Або клятий Страканів собацюра». Повернувшись спиною до шуму, я знову пішов. Усі мої відчуття були зосереджені на тому, що могло бути там, за мною, я все ще напружував слух, коли раптом зробив крок у порожнечу.
Я полетів уперед, змахнувши руками, і з усього розмаху врізався в землю. Покотився вниз, втративши будь-яке відчуття неба і землі. Груба трава дряпала обличчя. Нарешті все різко зупинилося.
Ошелешений і відкритий всім вітрам, я лежав горілиць у багнистій траві, а дощ періщив мені в обличчя. Я знав, що сталося. Не усвідомлюючи цього, я зійшов із середини дороги та впав з узбіччя в кювет. «Ідіот!» Почав підводитися й закричав: ліве плече пронизав біль.
Коли вщухло до тупого болю, я знову обережно поворухнув рукою. Біль відновився: не такий, як раніше, але настільки сильний, що я голосно застогнав.