Принаймні не чутно скрипу кістки. Я сподівався, що це означає, що нічого не зламано. Проковтнувши жовч, яка піднялася до горла, я незграбно помацав плече іншою рукою. Навіть через пальто відчув, що щось не так у суглобі. Там, де не мало бути, виявилася опуклість, а коли я обвів її контур пальцями, мене накрила жахлива хвиля нудоти.
Я вивихнув плече. Дуже сильно.
Наказав собі не панікувати. «Дихай глибоко. Роби крок за кроком». Знав: щоб знову користуватися рукою, суглоб доведеться повернути на місце. Я потягнувся іншою рукою, наскільки зміг дістати, і відчув, промацуючи пальцями, де голівка плечової кістки вискочила з гнізда. Передихнув, скрегочучи зубами, а потім штовхнув. Від болю мало не втратив свідомість. Заволав так, що іскри з очей посипалися. Коли вони зникли, я знову лежав на спині. Обличчям стікали піт і дощ. Хотілося блювати. Спазм ущух, але я тремтів від слабкості й болю.
Більше я не мацав плече. Я знав, що суглоб так і не став на місце. Рука невпинно пульсувала, біль у кістці струменів від основи черепа вниз, аж до кисті. Я зібрав слабкі сили докупи й знову сів. Повільно підвівся — голова пішла обертом. Про те, щоб йти пішки до селища, тепер не було й мови. Мені доведеться спробувати знайти машину та сісти там, сподіваючись, що Фрейзер або Дункан рано чи пізно спробують мене розшукати.
Підійматися на слизьке узбіччя було важко. Я нічого не бачив і міг лише однією рукою підтягуватися на схил. Довелося відпочивати. Плече боліло дедалі сильніше. Я подумав, чи не порвані зв’язки, але викинув цю думку з голови. Якби й так, нічого з цим я зараз не вдію. Коли схил почав вирівнюватися, я був увесь спітнілий і виснажений. Підтягнувся останні кілька футів і випростався на слабких, мов водою наллятих, ногах. Полегшення від того, що вдалося повернутися нагору, витіснило все інше. Але потім я зрозумів, що щось не так.
Дороги не було.
Полегшення зникло. Я ступив ще кілька обережних кроків, щоразу сподіваючись відчути під черевиками асфальт. Але там була лише дернина і болотиста, нерівна земля. Очевидно, падіння дезорієнтувало мене більше, ніж я думав. Замість того щоб піднятися на дорогу, я продирався крізь ще одну купину трави.
Я змусив себе зберігати спокій. Треба було зробити лише одне. Дорога мала бути навпроти мене. Потрібно лише повернутися, а потім піднятися з іншого боку.
Я спустився багнистим схилом, проїхавшись останні кілька футів на спині. Мацав навколо, намагаючись знайти схил, з якого впав. Знайти так і не зміг. «Ну ж бо, він має бути тут». Але місцевість унизу не відповідала такій чіткій логіці. У темряві це був лабіринт горбів і ярів. Блукаючи наосліп, я не міг дізнатися, куди він веде.
Я знав, що не міг опинитися далеко від дороги, але й не міг визначити, де вона. Я підвів очі, сподіваючись побачити проблиски зірок. Але земля й небо злилися в одну непроглядну пітьму.
Вітер і дощ рвали мене на всі боки, ніби намагаючись ще більше заплутати. Я тремтів від шоку й від холоду. Попри те що мав водонепроникне пальто, я знав, що можу впасти в гіпотермію, якщо не знайду притулок. «Ну ж бо, думай! Куди йти?» Я ухвалив рішення й почав рухатися. Навіть якщо це був неправильний напрямок, зусилля допомагали зігрітися. Залишатися на місці зараз було для мене рівноцінно смерті.
Це було важко. Замість землі була зрадлива суміш вересу й трави, я міг підвернути або зламати щиколотку на кожному кроці. Я замовк, коли щось зашелестіло поблизу, намагаючись почути, що це, крізь поривчастий вітер і дощ на моєму капюшоні. Але не бачив нічого, крім темряви. Серце калатало. «Нічого. Просто вівця».
Але навіть намагаючись переконати себе, я пригадував гуркіт, який почув позаду на дорозі. Я знав, що поводився ірраціонально, що навіть якби тут був хтось інший, ця людина не змогла б побачити мене — так само, як я не зміг би побачити її. Не допомогло. Я заблукав, поранений, і темрява вивільнила всі примітивні страхи, які денне світло та сучасний світ дозволили нам поховати.
Тепер їх нічого не приховувало.
Я ішов далі. Дернина під ногами ставала мокрішою, горбків більшало, я набрів на торф’яне болото. Зуби цокотіли, я шумно хлюпав крізь багнюку. Чи то стало холодніше, чи то, попри всі мої зусилля, падала моя внутрішня температура.
Мабуть, те й те.
Плече горіло, пронизуючи мене білим жаром на кожному кроці. Я втратив відчуття часу, швидко втомлювався й ставав неуважним від утоми. Збоку долинув ще один шум — щось ворушилося в траві. Я повернувся на звук і впав. Жахливий біль спалахнув в травмованому плечі, бо на нього припала вся моя вага.