Мабуть, я втратив свідомість. Коли опам’ятався, то лежав обличчям вниз, і дощ гіпнотично стукав по капюшоні. Я відчував смак суглинку, сморід торфу в роті. Досі напівпритомний, піймав себе на думці про незліченну кількість мертвих тварин, комах і рослинності, з яких складається торф: тисячоліття гнилі, спресованої в нафтохімічний осад. Я виплюнув його і спробував піднятися, але це виявилося занадто важко. Вода просочилася під пальто, я промерз до кісток. Я тремтів від холоду, сил не стало, і я знову впав у багнюку. «З усіх клятих способів померти цей — найдурніший». Це було так абсурдно, що майже смішно. «Вибач, Дженні». Вона розлютилася тільки через те, що я сюди поїхав. А коли дізнається, що я дозволив цьому місцю себе вбити, то вона ж мене на шмаття порве.
Але спроба шибеницького гумору з тріском провалилася.
Лежачи в болоті, я відчував гнів і смуток. «То що, оце й усе? — підбурював я себе. — Вирішив здатися?»
Саме тоді, коли все висіло на волосині, я побачив світло.
Спочатку подумав, що це моя уява. То була лише жовта іскра, що танцювала в темряві переді мною. Але коли я рухав головою, світло залишалося на тому ж місці. Я заплющив очі, розплющив. Світло є. Я відчув приплив надії, коли згадав про будинок Стракана. Він був ближче, ніж селище. Можливо, все-таки я блукав у правильному напрямку.
Частина мене навіть тоді знала, що світло надто високо, щоб іти з будинку, але мені було байдуже.
Мені було до чого прагнути. Навіть не замислюючись про це, я заледве звівся на ноги й пошкандибав до вогника.
Світло висіло наді мною, і я не міг сказати, як далеко. Це не мало значення. Жовте сяйво було єдиною річчю у Всесвіті, що вабила мене до себе, як нічного метелика. Воно неухильно збільшувалося. Тепер я бачив, що світло не було постійним, а мерехтіло в якомусь нечутному ритмі. Я ледве помітив, як земля підіймається на шляху до нього, а підйом крутішає. Здоровою рукою я підтягувався вгору, іноді мусив повзти на колінах, та потім підводився й знову, спотикаючись, прямував уперед. А світло все наближалося. Я зосередився на цьому, відкинувши все інше.
Тоді воно опинилося прямо переді мною. Не машина, не будинок. Лише маленьке недоглянуте вогнище перед зруйнованою кам’яною хатиною. Коли розчарування пробилося крізь моє приголомшення, я почав сприймати, що саме освітлювало вогнище. Мене оточували хаотичні насипи каміння, і їхній вигляд викликав у пам’яті якийсь тьмяний образ. Я зрозумів, що це не природні утворення.
Керни.
Про них згадували Броуді та Стракан. Пригадавши їхні розповіді, я зрозумів, що заблукав ще більше, ніж думав.
Я дістався верхівки пагорба. Ноги підігнулися, вичерпався останній запас сил.
Коли поплив зір, я помітив рух біля входу до зруйнованої хатини. Надто заціпенілий і виснажений, щоб поворухнутися, я дивився, як зсередини повільно вийшла постать у капюшоні. Ступила в коло вогню. Очі, що відбивали полум’я, дивилися на мене з-під покриву.
Потім вогонь потьмянів, і ніч закрутила мене в пітьму.
9
Вітру не було. Це перше, що спало мені на думку. Ні вітру, ні барабанного стукоту дощу.
Тільки тиша.
Я розплющив очі. Лежав я в ліжку. Притлумлене палевими шторами денне світло проникало у велику білу кімнату. Білі стіни, біла стеля, білі простирадла. Спочатку я подумав, що це лікарня, та згодом зрозумів, що в лікарнях нечасто трапляються пухові ковдри й двоспальні ліжка. Або скляні душові кабіни, як на те пішло. А плетена з пальмового листя тумбочка біля ліжка наче зійшла зі сторінок журналу про інтер’єри.
Проте тут і зараз мене геть не турбувало те, що я не знав, де опинився. Постіль була тепла і м’яка. Якийсь час я лежав, перебираючи в пам’яті минулі події, які зміг пригадати. Вони поверталися до мене напрочуд легко. Котедж. Покинутий автомобіль. Падіння в темряві, і, нарешті, шлях до далекого вогню.
Ось тут пам’ять вкриває туман. Спогади про те, як я підіймався на схил пагорба й опинився біля стародавніх могильників, про постать, що вийшла зі зруйнованої хижі, скидалися на сюрреалістичний сон. У пам’яті виринали розрізнені картини: мене несуть у непроглядній темряві, я скрикую від поштовху в плече.
Плече…
Відсунувши ковдру, я побачив, що повністю голий, але більше мене хвилювала пов’язка, що притискала ліву руку до грудей. Схоже, професійна робота. Я обережно зігнув плече й здригнувся, коли запротестували пошкоджені зв’язки. Біль пекельний, але вивиху вже немає. Мабуть, хтось його вправив, хоч я й не пам’ятаю цього епізоду. Дивно, адже коли тобі вправляють вивих плеча, про таке не так-то просто забути.