Душ був чудовий, гаряча вода полегшувала біль у плечі та забирала бруд і сморід попередньої ночі. Напівжорстку — з поролону та пластику — пов’язку на липучках вдалося зняти. Але вдягатися з однією рукою виявилося важче, ніж я думав. Лівою я ледве рухав, тому, натягнувши нарешті свій товстий светр, почувався як після важкого тренування в спортзалі.
Я вийшов у коридор. Великий будинок був ретельно оновлений та переобладнаний. Білі стіни щойно оштукатурені, підлога замість килима вистелена циновкою з кокосового волокна.
У верхній частині сходів велике панорамне вікно відкривало краєвид на маленьку піщану бухту. Її оточували скелі, сходи збігали вниз до дерев’яного причалу, в кінці якого була пришвартована вишукана яхта. Навіть у затишку бухти її щогла розгойдувалася під важкими й різкими ударами вітру. У слабкому світлі я розгледів на пристані дві постаті. Одна людина вказувала на бухту — чорне пальто допомогло впізнати Стракана. Я припустив, що іншим має бути Брюс, фельдшер, що перекваліфікувався на вчителя.
Унизу більшу частину підлоги холу вкривав величезний турецький килим. На задній стіні висіла велика абстрактна картина, написана олійними фарбами; вихор фіолетових і синіх кольорів, пронизаних косими лініями індиго. Вона водночас вражала й тривожила. Я майже проминув її, коли помітив у нижньому кутку ім’я Ґрейс Стракан.
З кімнати в дальньому кінці коридору лунала іспанська гітара. Я пішов на звук і опинився у світлій просторій кухні, сповненій аромату спецій. Зі стелі звисали мідні каструлі, декілька каструль булькало на чорній печі «Аґа». Ґрейс стояла біля неї й спритно кришила овочі. Вона всміхнулася мені через плече.
— Бачу, вам вдалося вдягнутися.
— Нарешті.
Зап’ястком вона відкинула з очей пасмо темного волосся. Навіть у простому чорному фартусі Ґрейс мала неймовірно чуттєвий вигляд. Невимушеність тільки посилювала ефект.
— Майкл не затримається. Він повів Брюса до бухти, щоб показати йому свій останній проєкт. Брюс це той, що вам вчора руку вправляв, — уточнила вона.
— Так, ваш чоловік сказав мені. Добра робота.
— Він просто скарб. Запропонував підійти перевірити, як ви, щойно уроки закінчаться. Будете щось пити чи їсти? Ви, мабуть, голодні.
Лише тут я зрозумів наскільки. Я не їв від учора. Ґрейс помітила мої вагання.
— Як щодо сендвіча? Чи омлету?
— Справді, я не…
— Тоді омлет.
Вона налила оливкової олії в сковороду і, поки та нагрівалася, спритно розбила в миску три яйця.
— Майкл каже, що ви з Лондона, — сказала вона, енергійно збиваючи їх.
— Так і є.
— Не була там багато років. Весь час намагаюся витягти туди Майкла, але він застряг тут, мов чобіт у багнюці. Ненавидить, коли його з острова витягають. Я не буваю далі Льюїса, який, чесно кажучи, не назвеш культурною Меккою.
«Мов чобіт у багнюці», — не ті слова, які я пов’язав би з її чоловіком. Але зрештою, як я зрозумів, він сповнений несподіванок.
— Скільки ви тут? — запитав я.
— Ой, уже чотири роки? Ні, п’ять. Боже! — Вона похитала головою, вражена швидкоплинністю часу.
— Мабуть, довго довелося звикати. Я про життя на острові.
— Не зовсім. Ми завжди прагнули до віддалених місць. Можна подумати, що нам нудно, але зовсім ні. Майкл завжди зайнятий, а я допомагаю в школі — переважно на уроках малювання.
— Я бачив вашу картину. Вражає.
Вона недбало знизала плечима, але видно було, що їй приємно.
— О, просто хобі. Але з Брюсом ми так потоваришували через мою допомогу в школі. Він був учителем початкових класів на великій землі, тож виявився справжньою знахідкою. І я люблю дітей, мені приємно з ними працювати.
Туга на мить промайнула її обличчям, та миттєво зникла. Я відвів погляд, відчуваючи незручність, наче побачив щось приватне. Я вже здогадався, що в них зі Страканом власних дітей нема. Тепер я знав, як вона це відчуває.
— Бачив яхту в бухті, — сказав я, сподіваючись повернутися до безпечнішої теми. — Гарний човен.
— Красуня, правда? — Ґрейс засяяла усмішкою, викладаючи на стіл свіжий буханець хліба й масло. — Майкл купив її, коли ми саме сюди перебралися. Лише сорок два фути, але бухта недостатньо глибока для чогось більшого. І вона такого розміру, що одна людина може впоратися з нею самостійно. Майкл іноді бере її в Сторновей, коли доводиться їхати у справах.
— Як ви познайомилися? — запитав я.
— О боже, ми цілу вічність одне одного знаємо.
— Ще з дитинства закохалися?
Вона засміялася.