— Знаю, це жахливе кліше, але це правда. Ми виросли поблизу Йоганнесбурга. Майкл старший за мене, і малою я ходила за ним хвостиком. Можливо, тому мені тут подобається. Мені подобається, коли він мій і тільки мій.
Її щастя було заразливим. Я виявив, що заздрю Стракану та його шлюбу. Це змусило мене дійти неприємного усвідомлення, наскільки ми з Дженні останнім часом віддалилися.
— Ось, — сказала вона, кладучи омлет на тарілку, — хліб, масло, пригощайтеся.
Я всівся й почав їсти. Омлет був дуже смачний, я саме доїв останній шматок, коли кухонні двері відчинилися, впустивши вітер і дощ. Золотистий ретривер кинувся всередину, бризкаючи водою, і схвильовано підскочив до мене.
Я намагався відбитися однією рукою.
— Ні, Оскаре! — наказала Ґрейс. — Майкле, я певна, що Девіду неприємно, коли його брудними лапами мастять. Ой, дивіться, ви такі ж замурзані, скрізь багнюку понаносили!
Стракан слідом за собакою зайшов до кухні. З ним був чоловік в армійському кашкеті, якого я бачив напередодні біля школи.
— Вибач, люба, але я так і не можу знайти свої кляті гумаки. Оскаре, поводься пристойно. Ти вже й так докторові Гантеру біди наробив.
Стракан відірвав від мене собаку й усміхнувся.
— Радий бачити, що ви встали, Девіде. Це Брюс Кемерон.
Його супутник зняв кашкета, оголивши поголену руду щетину, яка прагнула перетворитися на класичну чоловічу лисину. Він був невисокий і худорлявий, схожий на марафонця, і мав такого видатного кадика, що, здавалося, той ось-ось проб’є шкіру.
Відколи вони ввійшли, він не зводив очей з Ґрейс. Тепер же перевів погляд на мене — найблідіші очі, які я коли-небудь бачив. Вони були начебто позбавлені кольору, невизначені, білки світилися з усіх боків райдужки, здавалося, він постійно витріщається. Я бачив, як він провів поглядом мою порожню тарілку. Його обличчям промайнуло щось подібне до гніву — й одразу зникло.
— Дякую, що подбали вчора про моє плече, — простягнув я йому руку. Долоня його була худа і кістлява, стискання у відповідь я не відчув.
— Радий був допомогти. — Голос із такого плюгавого тіла несподівано прогудів глибоко, вразивши, мов гуркіт грому. — Я так розумію, ви тут, щоб оглянути знайдене тіло.
— Можете навіть не пробувати його про це розпитувати, — одразу ж втрутився Стракан. — Мене вже одного разу вдарили по руках, коли я намагався.
Кемерон, схоже, поради не оцінив.
— Як плече? — запитав він без жодного інтересу.
— Краще, ніж було.
Він кивнув. Якимось робом його обличчя поєднувало самовдоволеність і нудьгу.
— Вам пощастило. Потрібно буде зробити рентген, коли повернетеся на велику землю, але я не думаю, що зв’язки серйозно пошкоджені.
Слова пролунали так, ніби я муситиму звинувачувати лише себе, якщо зв’язки таки розірвалися. Він опустив руку в кишеню, витяг маленьку пляшечку з таблетками й поставив на стіл.
— Це ібупрофен. Протизапальний засіб. Можливо, він вам зараз не знадобиться, але стане в пригоді, коли закінчиться дія заспокійливого.
— Заспокійливого?
— Ви пручалися, м’язи плеча стиснув спазм, тому я ввів вам дозу, щоб ви трохи заспокоїлися.
Це пояснювало, чому я не пам’ятав, як він обробляв моє плече. І чому проспав більшу частину дня.
— Що це було? — запитав я.
— Не хвилюйтеся, я маю ліцензію, всі ліки рецептурні.
Він глянув на Ґрейс із напівусмішкою, яка, мені здалося, була задумана як самопринизлива, але вийшла самовдоволена. Він не пропонував оглянути моє плече, тож мені закралася думка, що я не був справжньою причиною його візиту.
— Усе одно я хотів би знати, що це було, — наполіг я.
Я не хотів здаватися грубим, але відколи мене ледь не вбили умисно завеликою дозою діаморфіну, я з особливою пересторогою ставився до наркотичних ін’єкцій, не знаючи, що то за препарат. Крім того, зверхня манера Кемерона почала мене дратувати. Здається, він уперше по-справжньому помітив мою присутність. Погляд, який він кинув на мене, привітним не був.
— Якщо вам так кортить знати, я ввів десять міліграмів діазепаму й місцево знеболив новокаїном. Потім зробив укол кортизону, щоб зменшити запалення. — Він знову зверхньо подивився на мене. — Схвалюєте?
Стракан задоволено прислухався.
— Брюсе, я вам хіба не казав, що Девід колись працював терапевтом?
Вочевидь не казав. Кемерон почервонів, а я пошкодував, що тиснув на нього. Я не мав на меті присоромити його. До того ж звідки Стракан довідався? Не те щоб я робив із цього якусь таємницю, але мені не дуже подобається, коли малознайомі люди достеменно вивчають моє минуле.