— Алло? — вирвалося в мене.
— Це я.
Мене відпустила напруга, про яку я навіть не здогадувався: то був голос Дженні.
— Привіт. — Я увімкнув світло біля ліжка. — Цілий день тебе набираю.
— Знаю. Отримала твої повідомлення. — Голос був пригнічений. — Ми зі Сюзі та з іншими з роботи… гуляли… Я вимкнула мобільний.
— Чому?
— Не хотіла з тобою говорити.
Я чекав, не знаючи, що сказати. Порив вітру охопив будинок, його стогін дедалі гучнішав. Лампа біля ліжка спалахнула, наче у відповідь.
— Я хвилювалася, коли ти не зателефонував того вечора, — після паузи сказала Дженні. — Не могла додзвонитися тобі на мобільний, навіть не знала, де ти зупинився. А коли сьогодні отримала твоє повідомлення, це було так… Не знаю, я просто злилася. Тому я вимкнула телефон і пішла гуляти. Але я ось повернулася, й захотілося з тобою поговорити.
— Вибач, я не хотів…
— Не хочу, щоб ти вибачався! Я хочу, щоб ти був тут, а не на якомусь клятому острові! І я забагато випила, і в цьому ти теж винний.
У її голосі була відчутна слабка усмішка. Мені було приємно її чути, але душа марудилася.
— Радий, що ти зателефонувала, — сказав я.
— Я теж. Але я все одно на тебе злюся. Я за тобою скучила, і не знаю, коли ти повернешся.
Тепер пролунала нотка страху. Дженні оговталася після такого, що могло б знищити когось слабшого. Вона вийшла сильнішою зі своїх випробувань, але ті залишили по собі осад тривоги, і той час від часу спливав на поверхню. Вона дуже добре знала, наскільки тонка межа відокремлює повсякденне життя від хаосу. І як легко її перетнути.
— Я теж дуже скучив за тобою, — сказав я.
Тиша на тому кінці телефонної лінії здавалася порожнечею, тільки перешіптувалися статичні розряди.
— Ти не відповідаєш за всіх, Девіде, — сказала нарешті Дженні. — Ти не можеш брати на себе проблеми кожного.
Я не був упевнений, що мені почулося: замирення з тим, що є, чи жаль.
— Я і не намагаюся.
— Справді? Схоже, іноді саме так ти і робиш. Принаймні з чужими. — Вона зітхнула. — Гадаю, коли ти повернешся, нам слід поговорити.
— Про що? — я запитав і відчув, як щось холодне торкається серця.
Тріск статики перервав її відповідь. Шум згас, але не повністю.
— …чуєш мене? — долетіли її слова.
— Ось тільки щойно. Дженні? Ти ще тут?
Відповіді не було. Я намагався їй передзвонити, але й гудка не було.
Лінія була мертва.
Ніби у відповідь, лампа біля ліжка раптом спалахнула. За кілька секунд світло вирівнялося, але потьмянішало. Очевидно, від шторму постраждали не лише телефонні лінії.
З важким серцем я поклав слухавку. Надворі тріумфально ревів вітер, беззупинно кидаючи дощ у шибку. Я підійшов до вікна, визирнув.
Шторм розірвав хмарний покрив, і повний місяць заливав сцену примарним блідим сяйвом. Вуличний ліхтар тремтів від вітру.
Під ним стояла дівчина.
Здавалося, вона завмерла там, де її зненацька застала бурхлива стихія. Коли я з’явився у вікні, вона підняла голову. Секунду чи дві ми дивилися одне на одного. Я її не впізнав. Ніби підліток, одягнена лише в тонке пальто, яке не захищає від негоди. Під верхнім одягом виднілося щось на кшталт блідої нічної сорочки. Я бачив, як хльостає вітер біле полотно, як прилипло до лоба мокре волосся. Вона кліпала, дивлячись на мене.
А тоді кинулася в тінь за вуличним ліхтарем, рушила до селища й зникла.
Якщо я й сподівався, що шторм мине до ранку, всі мої надії згасли, щойно я прокинувся. Вітер вивалював вікно, дощ тарабанив у шибку, ніби розчарований тим, що не може її розбити.
Незавершена розмова з Дженні важким каменем лягла на душу, але телефон так і стояв німий, скільки я його не перевіряв. Поки не відновлять стаціонарну телефонію, єдиним засобом контакту із зовнішнім світом залишаються цифрові рації поліції. Принаймні електрика все ще працювала, хоча те, як уривчасто мерехтіли лампи, наводило на думку, що це ненадовго.
— Боюсь, це одна з приємностей життя на острові, — іронічно зауважила Елен, коли я вийшов до сніданку.
Анна за кухонним столом сиділа над мискою пластівців, портативний газовий камін наповнював прибудову їдким теплом.
— Телефонний зв’язок завжди зникає під час справжнього шторму. І електрика теж, якщо вітер дуже сильний.
— Довго так триває?
— День-два, іноді довше. — Вона всміхнулася, побачивши мій вираз обличчя. — Не хвилюйтеся, ми до цього звикли. У всіх на острові є нафта чи газ у балонах, а в готелі — власний резервний генератор. Ми не будемо голодувати чи мерзнути.