Ми піднялися стежкою до школи. Це була нова будівля, невелика, з плоским дахом. Кілька дерев’яних сходів вели до дверей, що відкривалися просто до класу, який займав більшу частину внутрішнього простору.
Вздовж однієї стіни вишикувалися монітори комп’ютерів, парти розташувалися акуратними рядами перед класною дошкою. Зараз усі учні скупчилися за великим столом позаду, перебираючи баночки з фарбами, пензлі й скляночки з водою. Дітей було близько дюжини, віком від чотирьох до дев’яти-десяти років. Я впізнав серед них Анну. Побачивши мене, вона сором’язливо всміхнулася, а потім розташувала аркуш паперу так, як їй подобається.
Ґрейс уже зняла пальто й організовувала прийдешній урок:
— Сподіваюся, цього тижня в нас не буде катастроф через розхлюпану воду? Так, так, Адаме, я на тебе дивлюся.
— Не буде, місіс Стракан, — присоромлений хлопчина всміхнувся у відповідь.
— Гаразд. Бо якщо хтось бешкетуватиме, боюся, нам доведеться розмалювати йому писок. А ми ж не хочемо пояснювати причину цього батькам, правда?
Почулося захоплене хихотіння, хор голосів:
— Ні, місіс Стракан.
Ґрейс була така пожвавлена, така енергійна, навіть вродливіша, ніж зазвичай. Щоки розчервонілися. Усміхнена, вона обернулася до нас і кивнула на бокові двері.
— Ідіть туди, я закинула за вас слівце Брюсові.
Вона повернулася до дітей і забула про нас, поки ми перетинали кімнату. Я постукав у зачинені двері кабінету, але ніхто не відповів. «Може, Кемерон десь вийшов?» — подумав я. Аж тут басовитий голос учителя невимушено протягнув:
— Заходьте.
Озирнувшись на Броуді, я відчинив двері й увійшов. Стіл і шафа для документів займали більшу частину кімнати. Кемерон стояв спиною до нас і дивився у вікно. Мені було цікаво, чи він зробив це для спеціального ефекту, знаючи, який вигляд матиме проти світла. Він обернувся й кинув на нас непривітний погляд.
— Слухаю вас?
Я нагадав собі: співпраця з ним значно полегшить нашу роботу.
— Нам потрібно скористатися приміщенням медпункту. Буря знесла дах котеджу, і нам потрібно десь зберігати те, що вдалося врятувати.
Банькаті очі холодно втупилися в нас.
— Ви маєте на увазі, що хочете зберігати там людські останки?
— Тільки до переміщення їх на велику землю.
— А з моїми пацієнтами що буде?
Втрутився Броуді:
— Ну ж бо, Брюсе. Ви проводите прийом у медпункті лише двічі на тиждень, наступний — аж через два дні. Ми маємо звільнити приміщення задовго до того.
Кемерон не заспокоївся.
— Це ви так кажете. А як виникне невідкладна ситуація?
— Це вже невідкладна ситуація, — відрізав Броуді, втрачаючи терпіння. — Ми тут не через забаганки.
Кадик вчителя сердито смикнувся:
— Можна ще кудись їх покласти.
— Якщо знаєте куди, з радістю дослухаємося до вашої поради.
— А якщо я скажу «ні»?
Броуді роздратовано дивився на нього.
— Навіщо вам таке робити?
— Бо це пункт медичної допомоги, а не морг! І я не думаю, що ви маєте право привласнювати це приміщення!
Я відкрив рота, щоб заперечити, але не встиг нічого сказати: позаду почувся голос Ґрейс.
— Проблеми?
Вона стояла на порозі, запитально звівши одну брову. Кемерон почервонів як школяр, якого зненацька заскочив учитель.
— Я просто казав їм…
— Так, я почула, Брюсе. Разом із цілим класом.
Кадик Кемерона знову засіпався.
— Перепрошую. Але я не думаю, що медпункт слід використовувати для такого.
— Чому б і ні?
— Ну… — Кемерон крутився мов в’юн на пательні. Він усміхнувся їй з усією прихильністю. — Зрештою, Ґрейс, я фельдшер. Я маю право вирішувати, як дати раду у власному медпункті.
Ґрейс холодно поглянула на нього.
— Насправді, Брюсе, медпункт належить острову. Я певна, що мені не потрібно вам про це нагадувати.
— Ні, звичайно, ні, але…
— Тож якщо ви не можете запропонувати інше приміщення, щоб допомогти поліції, я справді не бачу альтернативи.
Кемерон намагався триматися за свою пошарпану гідність.
— Ну… в такому разі, припускаю…
— Гаразд. Отже, все вирішено, — всміхнулася йому Ґрейс. — Чому б вам не під’їхати туди й не показати поліціянтам, що там і де? Я нагляну за школою до вашого повернення.
Вона повернулася на заняття. Кемерон дивився в стіл. Рум’янець зійшов з обличчя, він так і стояв, блідий, зі стиснутими губами. Ґрейс, звісно, допомогала йому в школі, але йому щойно публічно нагадали, що школа працює на гроші її чоловіка й саме її чоловік забезпечує Брюсову платню. Він мовчки зняв своє пальто з вішака й вийшов з кімнати.