— Я б за таке видовисько гроші заплатив, — прошепотів Броуді, коли ми рушили за вчителем.
Медпункт був недалеко від школи. Невеличка прибудова, доточена до причілка селищного клубу, навіть вхідних дверей окремих не було. Кемерон їхав туди проти вітру на своєму гірському велосипеді. Коли ми дісталися місця, він уже заходив у скляну веранду, яка прикривала вхід до клубу. Залишивши Дункана в машині стерегти пакети з доказами, ми з Броуді пройшли всередину.
Клуб наче вийшов із фільмів про Другу світову війну: довга дерев’яна будівля з низьким бітумним дахом й вікнами зі старими дерев’яними рамами.
Більша частина приміщення була великим залом. Наші кроки глухо відлунювали нелакованими дошками підлоги, на яких майже зникли примарні позначки майданчика для бадмінтону. На стінах висіли афіші, що запрошували на танці та торішню дитячу різдвяну виставу, по краях залу були навалені старі дерев’яні стільці. Реконструкція острова, вочевидь, сюди ще не дісталася.
— Стракан хотів побудувати новий громадський центр, але всім подобається так, як воно є, — пояснив Броуді, здогадуючись, про що я думаю. — Мабуть, тому що все знайоме. Люди люблять, коли деякі речі залишаються незмінними.
Кемерон зупинився біля нових на вигляд дверей і роздратовано брязкав зв’язкою ключів, шукаючи потрібний. Поки ми чекали, я підійшов до потертого піаніно, що стояло поруч. Кришка була піднята, відкриваючи клавіші кольору слонової кістки, потріскані та жовті від віку. Я натиснув одну — пролунала глибока, надтріснута нота, яка дисонансом стихла в тиші зали.
— Не могли б ви цього не робити? — огризнувся Кемерон. Він уже відімкнув двері й заходив до пункту медичної допомоги.
Медпункт був невеликий, але добре обладнаний, із незаймано-білими стінами та блискучими сталевими шафками. Тут стояли автоклав для стерилізації інструментів, добре укомплектована аптечка, холодильник. Найбільше мене потішив великий іржостійкий столик на колесах та потужна галогенна лампа. Була навіть велика збільшувальна лінза на регульованій підставці — для огляду і зашивання ран.
Кемерон підійшов до письмового столу й перевірив, чи всі шухляди замкнено. Ми з Броуді мовчки спостерігали, як він так само перевірив шухляди картотеки. Покінчивши із цим, він обернувся до нас із погано прихованою неприязню.
— Сподіваюся, ви залишите все саме так, як і знайшли. Не збираюся тут за вами прибирати.
Не дочекавшись нашої відповіді, він рушив надвір.
— Нам знадобиться ключ, — сказав Броуді.
Стиснувши зуби, Кемерон від’єднав один від зв’язки й поклав на стіл.
— А від усього клубу? — запитав я.
— Ми не тримаємо його під замком, — зухвало відказав він. — Він належить усім у селищі. Ось чому він і називається селищним клубом.
— Все одно я хотів би отримати ключ.
Він поблажливо посміхнувся.
— То гірше для вас. Бо якщо він і є, я гадки не маю, де він.
Здавалося, він відчував дрібне задоволення від можливості відмовити нам хай у такій дрібниці. Броуді дивився йому вслід.
— Цей чолов’яга — просто королівський геморой.
Я подумав приблизно те саме.
— Занесімо пакети з доказами всередину, — запропонував я.
***
Поки Броуді з Дунканом носили до медпункту пакети з доказами, кістками й попелом, я мав неприємну розмову з Воллесом. До начальника слідчого відділу нарешті дійшла звістка, що ми намагаємося з ним зв’язатися. На жаль, він зателефонував Фрейзеру, а не Дункану, тож сержант не згаяв можливості, щоб висловити свою думку про перебіг подій.
Отже, Воллес розпалився, вимагаючи відповіді, чому ми порушили місце злочину без його дозволу. Не маючи настрою кричати, я сердито зауважив, що в нас не було вибору і що нічого цього не сталося б, якби він узагалі надіслав слідчу групу.
Саме Броуді владнав ситуацію, забравши рацію для розмови з Воллесом так, щоб ми його не чули. Коли він повернув мені пристрій, суперінтендант різко вибачився. Й наказав далі досліджувати останки.
— Гадаю, тепер, коли ви зайшли так далеко, то могли б подивитися, що ще можете дізнатися, — нелюб’язно заявив він.
Цей жест був не більш ніж символічною оливковою гілкою примирення, позаяк ми обидва знали, що без належно обладнаної лабораторії я мало що можу зробити. Але я сказав, що зроблю все можливе. Перш ніж Воллес поклав слухавку, я запитав, як ситуація з аварією поїзда. Я не чув жодних новин, відколи приїхав на Руну, бо був поза зв’язком. Суперінтендант помовчав.