Зморшки на лобі Броуді поглибилися.
— Чому вбивця не спалив весь котедж?
— Гадки не маю. Можливо, хвилювався, що приверне забагато уваги. Або сподівався, що так більше скидатиметься на нещасний випадок.
Вони мовчали, обмірковуючи почуте. Нарешті Дункан заговорив.
— Вона була мертва?
Я сам про це весь час думав.
Не було жодних ознак того, що жінка рухалася після того, як її підпалили, жодних доказів того, що вона намагалася загасити полум’я. Удар, який розтрощив її череп, принаймні залишив її непритомною, а можливо, навіть у комі. Але чи мертва?
— Не знаю, — відповів я.
Під натиском шторму здригалися стіни медпункту. Дивно, але цей звук лише посилив тишу після того, як вони пішли. Я натягнув одну з останніх пар хірургічних рукавичок. В одній із шаф стояла майже повна коробка, але я не хотів брати їх без потреби. Кемерон і без того був досить сварливий, а якби я торкнувся його припасів… Я мало що міг зробити без належних лабораторних умов, але тепер, коли Воллес дав мені дозвіл дослідити врятовані останки, хотів спробувати одну річ. Броуді наблизився до цього, сказавши, що розслідування припиняється, поки не буде ідентифікована жертва. Щойно ми дізнаємося, хто вона, то зможемо пролити світло на те, хто її вбив. Без цієї інформації спроби знайти її вбивцю схожі на пошуки в темряві.
Я сподівався, що зможу щось із цим зробити.
Діставши череп із пакета для доказів, я обережно поклав його на столик з іржостійкої сталі. Почорнілий і потрісканий, він криво лежав на холодній поверхні. Порожні очні ямки втупились у вічність. Я замислився над тим, на що дивилися очі, що містилися в них не так давно. На коханця? Чоловіка? Друга? Як часто вона сміялася, не знаючи, що вже цокали секунди останніх днів і годин її існування? І що вона побачила, коли це усвідомлення остаточно й безповоротно відкрилося їй?
Ким би вона не була, я відчув дивну близькість до неї. Я майже нічого не знав про її життя, але її смерть втягнула мене на цю орбіту. Я бачив її історію, написану на обгорілих кістках, помічав, як кожен рік минає в кожній ґулі та шрамі. Вона була оголена настільки, що навіть ті, хто її знав, ніколи б не впізнали.
Я спробував пригадати, чи відчував таке в минулому, коли працював у справах до загибелі Кари й Аліси. Навряд. Тепер здавалося, наче минуло років сто, наче це частина іншого життя. Інший Девід Гантер. Десь на цьому шляху, і, можливо, через власну втрату я, здавалося, загубив відстороненість, що мав колись. Я не був упевнений, добре це чи погано, але правда в тому, що я більше не сприймав мертву жінку як анонімну жертву. Ось чому вона відвідала мене вві сні, чекаючи в ногах ліжка. Я відчував відповідальність перед нею. Цього я не очікував і навіть не хотів.
Але не міг відвернутися від цього.
— Добре, скажи мені, хто ти, — тихо промовив я.
13
Для судового антрополога зуби — це сховище інформації. Вони — витривалий кістковий бар’єр, простір взаємодії, міст між прихованим скелетом і світом за межами тіла. Вони не лише дають змогу встановити расу та вік — зуби формують запис про життя людини. Наша дієта, звички, клас, навіть самооцінка — про все це можна дізнатися з невеличких шматків кальцію та емалі.
Я вийняв нижню щелепу з мішка для речових доказів і поклав її на столик з іржостійкої сталі поруч зі зламаним черепом. Він був легкий і крихкий, як пробкове дерево. Під яскравим галогенним світлом розрізнені частини черепа скидалися на анатомічний колаж, далекий від усього, що колись було живим.
У якийсь момент доведеться завершити роботу, розпочату в котеджі, й зібрати воєдино розтрощені фрагменти черепа, які вдалося врятувати. Але зараз потрібно було повернути спаленим останкам жертви обличчя та ім’я.
Якщо пощастить, зуби можуть стати ключем до загадки. Я не тішив себе особливим оптимізмом. Хоча кілька кутніх уперто залишалися на місці в щелепних кістках, більшість зубів випали, коли вогонь спалив ясна та висушив коріння. Сірі й потріскані від спеки шматочки, які мені вдалося вихопити до остаточної руйнації даху котеджу, скидалися на скам’янілі рештки давно вимерлої істоти.