Звісно, я про це знав. У мене боліло плече, я втомився і не їв від сніданку. Дункан підвіз мене на «рендж-ровері» аж до крамниці, яка, сподівався Броуді, мала бути відчинена. Дощ припинився, але вітер ще гойдав машину, поки ми їхали селищем. Броуді сказав, що телефони досі не працюють, тому я позичив у Дункана рацію, щоб спробувати додзвонитися до Дженні. Цифровий чи ні, сигнал був непевний, і коли я нарешті з’єднався, то знову потрапив на голосову пошту. «А чого ти хотів? Вона не збирається сидіти й чекати, поки ти подзвониш». Розчарований, я повернув Дункану радіо. Він узяв його неуважно, занурений у якісь свої думки. За винятком моментів, коли я пояснював свої висновки, він майже слова не зронив. Щось він зовсім замислився, навіть ледь не проминув крамницю, й мені довелося нагадати йому, що треба зупинитися.
— Вибачте. — Він пригальмував.
Коли я виходив з машини, він так і сидів з якимось відсутнім виразом обличчя, але я пояснив його стан тим, що констебль не в захваті від перспективи ще однієї ночівлі у фургоні.
— Не треба чекати, я звідси пішки піду, — сказав я йому. — Свіже повітря не завадить.
— Докторе Гантер? — запитав він, перш ніж я встиг зачинити двері.
— Так? — Я затулявся від вітру.
Але що б він не збирався сказати, мабуть, передумав.
— Нічого. Не має значення.
— Точно?
— Так. Просто набрав дурного в голову. — Він збентежено всміхнувся. — Поїду краще зміню сержанта Фрейзера. Він уб’є мене, якщо спізнюся.
Треба було допитатися, що в нього на думці. Але що б то не було, я гадав, що він скаже, коли буде готовий.
Він поїхав, і я підняв руку на знак прощання, та не знаю, чи побачив він мене. Я обернувся до крамниці. Всередині все ще горіло світло, а на дверях висів напис «Відчинено». Про мій вхід оголосило дзеленькання дзвіночків. Усередині крамниця виявилася набита консервами, обладнанням та продуктами. Запах повернув мене в дитинство; п’янкий аромат сиру, свічок і сірників. За потертим дерев’яним прилавком нахилилася жінка, розпаковуючи коробку банок із супом.
— Секундочку, — пробурмотіла вона. Випросталася, і я впізнав Карен Тейт.
Я й забув, що Броуді казав, що вона заправляє селищною крамницею. Без штучного припливу алкоголю вона здавалася ще виснаженішою, ніж будь-коли — на одутлому обличчі залишився тільки привид утраченої краси. Усмішка продавчині одразу була штучною, а коли та побачила клієнта, зникла зовсім.
— У вас є замки? — запитав я.
Вона тицьнула підборіддям у бік полиці на задній стіні, де були нагромаджені ящики із залізними виробами.
— Дякую, — сказав я.
Вона не відповіла. Перебираючи ящики з болтами, гвинтами та цвяхами, я відчував на собі її ворожий і обурений погляд. Але знайшов те, що шукав: міцний замок і котушку ланцюга.
— І метр цього, будь ласка.
— Тамо фрези на полиці.
Я не був впевнений, що зможу розрізати ланцюг однією рукою, але просити про допомогу не став — немає чого дарувати їй таке задоволення. Я попорпався на іншій полиці, зрештою знайшов пару болторізів поряд зі старим дерев’яним метром. Відміряв ланцюг та розрізав його, притримуючи стегном одну ручку різака. Поклавши все на місце, я відніс ланцюг і замок на прилавок.
— І ще ось це. — Я вибрав з вітрини велику плитку шоколаду.
Вона мовчки пробила все на касі, глянула, як я дістаю з гаманця банкноту.
— Решти нема.
Шухляда каси була висунута, демонструючи жменю монет і менших купюр. Карен зухвало дивилася на мене.
Я поклав гаманець назад і покопався в кишені. Вона спостерігала, як я рахую дрібні монети, тоді кинула їх у касу. Решти так і не дала, але сперечатися було марно. Я взяв свої покупки й попрямував до дверей.
— Думаєте, шоколадки хвате, щоб під юпку залізти?
— Що? — Я вухам своїм не повірив.
Але вона тільки кисло дивилася на мене. Я вийшов, утримавшись від спокуси грюкнути дверима. Все ще розлючений, думав одразу повернутися з ланцюгом до медпункту. Але Броуді був непохитний, вимагаючи, щоб я спочатку поїв. Я знав, що він діло каже, і чомусь не думав, що хтось наважиться на підступні дії, поки старий інспектор стоїть на варті.
Прогулянка до готелю мене розрадила. Було вітряно, але принаймні дощ припинився, повітря віяло холодом і свіжістю. Поки я дійшов до провулка, що веде до готелю, мій гнів почав вщухати. З вікон гостинно лилося світло, всередині мене зустрів запах свіжого хліба та розпеченого торфу. Я пішов коридором, шукаючи Елен. Велично зацокав старий годинник. За барною стійкою нікого не було, але з кухні долинали тихі голоси.
Елен і якогось чоловіка.