Я не думав, що він усвідомлює, яка самотність криється за його словами.
— Я в нормі. Ви можете піти й щось перекусити.
— Ви певні?
Я сказав, що так. Я оцінив пропозицію, але мені потрібно було працювати. І краще не відриватися. Коли він пішов, я обмотав ланцюг крізь ручки подвійних дверей клубу, просунув засув замка крізь ланки й замкнув.
Задоволений тим, що зал максимально убезпечено, я сів на стілець, який Броуді поставив біля дверей медпункту, й з’їв сендвічі від Елен. Вона також дала мені термос із чорною кавою, тож, поївши, я сьорбнув пекучої рідини, слухаючи, як гуде вітер.
Стара будівля скрипіла, як корабельна обшивка у відкритому морі. Звук був на диво заспокійливий, їжа викликала у мене сонливість. Повіки почали закриватися, але голова різко піднялася, коли раптовий порив вітру вдарив у вікна. Верхнє світло потьмяніло, нерішуче задзижчало й нарешті знову ожило. «Час починати».
Череп і щелепа лежали, як я їх залишив. Я під’єднав ноутбук до розетки й увімкнув його. Батарея повністю заряджена, але якщо вимкнеться живлення, її надовго не вистачить. Краще, поки можна, користуватися електромережею острова й вірити, що захист ноутбука витримає в разі перепадів напруги.
Коли ноутбук завантажився, я відкрив файли зниклих осіб, що їх надіслав Воллес. Нарешті випала справжня нагода подивитися на них. Усього їх було п’ять: молодих жінок віком від вісімнадцяти до тридцяти, які зникли на Західних островах або поблизу Західного узбережжя Шотландії за останні кілька місяців. Швидше за все, вони просто втекли й колись з’являться в Глазго, Единбурзі чи Лондоні, приваблені химерою великого міста. Але не всі.
Кожен файл містив детальний фізичний опис зниклої жінки й фотографію формату «.jpeg». Дві фотографії нічого мені не сказали: на одній об’єкт був із закритим ротом, а на іншій — знімок усього тіла, роздільна здатність якого була надто низькою, щоб щось там побачити. Але швидкий погляд на описи, які їх супроводжували, зробив подальший аналіз непотрібним. Одна була чорношкіра, а друга замала на зріст, щоб бути тією, чий скелет я вимірював у котеджі.
Інші три, однак, усі збігалися з фізичними характеристиками загиблої. На фотографіях вони були лише дівчатами, які потрапили в об’єктив фотокамери до тієї доленосної події, яка або змусила їх піти із життя, або обірвала його. У моєму ноутбуці стоїть докладна програма для аналізу цифрових зображень, і я використав її, щоб роздивитися рот на першій фотографії, збільшуючи масштаб, доки екран не заповнився гігантською анонімною усмішкою. Коли картинка стала настільки великою і чіткою, наскільки було можливо, я почав порівнювати усмішку дівчини з вишкіром скелета.
На відміну від відбитків пальців, які потребують мінімальної кількості відповідних ознак, одного зуба може бути достатньо, щоб забезпечити позитивну ідентифікацію. Іноді характерна форма, певний злам — це все, що потрібно, щоб розкрити всю особистість.
Це те, на що я і сподівався. Зуби, які я вставив у череп, були криві й пощерблені. Якби жодна із жінок на фотографіях не мала таких самих дефектів на зубах, то це принаймні усувало б їх з переліку можливих кандидаток. Але якби мені пощастило знайти збіг, я міг би назвати ім’я анонімної жертви.
Від самого початку я знав, що це буде нелегко.
Фотографії були лише знімками, навряд чи призначеними для моєї сумної мети. Збільшені та очищені, зображення ставали зернистими й нечіткими. І поганий стан зубів, які я старанно вставив назад у череп, не допоміг. Якщо жертва була однією із цих молодих жінок, фотографія була зроблена до того, як вона втратила зуби через наркозалежність.
Після кількох годин переглядання фотографій я почувався так, ніби мені очі натерли піском. Я налив собі ще кави, розім’яв шию. Почувався втомленим і знесиленим. Хоча знав, що шанс дуже невисокий, я все ще сподівався щось знайти.
Втомлений, я повернувся до оригінальних зображень трьох молодих жінок. Одна світлина особливо привернула мою увагу, хоча я не міг сказати чому. Фото було зроблено на якійсь вулиці, жінка стояла перед вітриною магазину. Обличчя привабливе, але жорстке, попри усміх: навколо очей і рота якась настороженість. «Якщо саме вона жертва, вона б пручалася», — подумав я.
Я уважніше вивчив її фотографію. Усмішка відкривала лише різці та верхні ікла. Вони були такими ж викривленими, як ті, які я замінив у черепі, але жодна з характеристик не збігалася. Верхній лівий різець мертвої жінки мав характерний V-подібний скол, але той, що на моєму екрані, був без позначок. «Кидай уже це все. Тільки час марнуєш».